Не покинь.
Не покинь мене, Божа мати,
Не лишай мене милості своєї.
Захисти від жорстокого світу,
Захисти від гріха і скверни.
Якщо в чомусь я завинила,
Я готова спокуту прийняти.
Не покинь мене, Божа мати,
В тобі віра моя і сила.
Заступися за мене, грішну,
Перед отцем, і сином, і духом святим.
Осуши сльозу невтішну,
Хай розтане вона, як дим.
Укріпи мою віру і слово,
Погаси на серці тривогу.
Не мені моє слово належить,
А моєму народу і Богу.
Не покинь мене, Божа мати,
Захисти від жорстокого світу,
Захисти від гріха і скверни,
Поможи шлях тернистий здолати.
Нема у нас ні розкоші, ні блиску.
Ми перед вами отакі як є:
Однакові здалека і зблизька,
Зате у нас все свласне все своє.
Своя в нас пісня своя в нас мова,
Своя у нас немеркнуча зоря,
Своя весільна в нас колискова.
І неповторна дума кобзаря.
Були в нас кобзарі- відомо здавна.
Кобзарок не було- такий звичай.
Але була в нас піснярка славна,
Що звалася Марусею Чурай.
Хоч не мені її переспівати
І не мені її слідами йти,
Та пісня, що співала мати,
Я, обіцяю завжди берегти.
Отче всевладний і всесильний!
Милістю Твоєю існує
Створений Тобою світ.
Просвіти, Боже, нас, нерозумних, як жити так, щоб не чинити зла, щоб бути такими, якими б Ти хотів нас бачити.
Праведні і грішні коряться волі Твоїй, Господи. Вони зносять страждання, що випали їм, і покуту за гріхи земні у житті земному. Спаси і помилуй тих, хто каїться. Просвіти тих, хто ще не осягнув премудрість Твою.
Суди нас,Боже, та не Україну.
Хтось заспокоїв сплакану дитину,
Хтось жебракові кинув мідяка…
Суди нас Боже, та не Україну.
Вона і так розтерзана.
Поясни їй Боже, що родила Юду
І що Мойсея не родила ще.
Вже досить глуму скривдженому люду.
Нехай Дніпро через віки тече.
Нікого запевняти не буду,
Невже не підкидатиму ідей.
Повір нам, Боже, народився Юда-
То ще народиться й Мойсей.
Хай витре сльози сплакана дитина
І посміхнеться на людське добро.
Христос воскрес- воскресне й Україна,
Оновиться і Київ, і дніпро.
Згасає діамантом рідна мова,
Ніхто б її зневажити не смів.
І той ланцюг від Києва до Львова
Сказав нам більше від усяких слів.
У них є сауни, джакузі, і лазні,
Та замість мізків пакухи вати.
Сидять і журяться державні блазні.
Сидять і журяться- як нас назвати.
– Люди з обмеженими можливостями.
– Голосуєм, колеги, голосуєм…
Не треба Бога гнівити всує.
Для нас, щоб ви робили, не важливо це.
У кожної людини можливості обмежені.
А якщо ні, то їх швидко обмежать…
І хтось промовив, вкрай обережний:
– Може не так їх назвати належить.
Це люди з особливими потребами.
Не будемо ж їх називати пропащими.
Не збагнути їм, що посланці неба ми,
Щоб світ став добрішим і люди стали кращими.
На сліпого дивитися- це вражаюче.
Хотять дивитися з жалем, а хтось із злобою.
Нам позаздрити зрештою нема бажаючих.
А якщо є, то нехай хтось спробує.
Ми сліпі, й не бійтеся того слова.
Ясна річ, не у слові,у змісті суть.
Сліпота, повірте, хоч загадкова.
І ніякі провидці не спасуть.
– То нічого. Заплатить вам сторицею.
Як це було.
У нас не знає ніхто до ладу.
Знає лиш вічність
І наш незабутній Тарас.
Мабуть сказав:
Я щось-таки їм доведу.
Знатиме ворог,
Що він не подужає нас.
І запалав
Тим факелом, що до небес.
Він не повів,
А ставв проти ворога сам.
Він не син Божий
І третього дня не воскрес,
Свій заповіт
Він лишив незаписани нам.
Що це було…
Обізвались до нього віки.
Знали вони,
Що до нас він колись, та прийде.
Славу свою
Він прирік на безсмертя таки.
Він не воскрес,
Але житиме серед людей.
Знаємо ми-
Був завзятий такий серед нас.
Може не так
Він бойовий, як звали батьки.
Факелом став.
І ще досі той факел не згас,
Буде світити
За майбутній нетлінні віки.
Як же хотіли
Вони змити вогневий свій слід
І приховати
Твій такий нерозгаданий подвиг.
Кілька листівок
Через кроки незайманих літ
Все ж поросли
як останній палаючий подих.