Цар підібравсь до свиней крадькома,

Але ж і досвіду в нього нема.

Він до свині – а та як заквичить!

Цар з переляку не знав, що робить.

Марко гукає: – Злодій! Ловіть!

А у царя розболівся живіт.

Хлопці регочуть: от втіха яка!

Цар через поле чесав драпака.

Він ще в житті так ніколи не біг.

Впав непритомний на рідний поріг.

– Ні, ця затія не для царя.

Краще я буду вже без казкаря.

 

Минуло три роки і один день.

Сам пастух прийшов до царя в світлицю

І побачив сумну споважнілу царицю

І царівну і царенка, й самого царя.

Забагато честі для казкаря.

Всі сидять і мовчать – ані телень.

– Я прийшов, царю, тобі сказати,

Що піду кращої служби собі шукати.

Бо ти, царю, пройда, яких мало.

А цареві раптом аж слів не стало.

– Заплати мені, царю, і я вже піду.

– Та куди ти підеш собі на біду?

Та хіба ж ми тобі кривду робили?

Ми тебе, казкарю, дуже любили.

Дивися, яка цариця сумна.

І царівна заплакана біля вікна.

А син мій, боюся такої напасти,

Хотів би з тобою свині пасти.

Та й я, правду кажучи… Й носом шморгнув.

– Вже до тебе звик, як до рідного сина.

І царівна щойно слізно просила,

Щоб ти і надалі з нами був.

Якщо хочеш, то ми набавимо плату.

– Я зовсім не так казала, мій тату.

Ти, либонь, спросоння все забув.

Хоч царівні таке казати не слід,

Але вибач, Марку, бо я так мушу.

Ти, хлопче, навіки запав мені в душу.

Та я, як кажуть, доросла вже до літ.

Я за тебе заміж піду, якщо ти

Дівчину собі ще не встиг знайти.

– Та хіба ж за роботою мав я час

На дівчат дивитись? Та ти нівроку,

Гарна, як та квітка, то може й з нас

Гарна була б пара. Та от мороку

Матиму з тобою, скажу тобі.

Ти у батька-матері без турботи

Прожила найкращі роки свої

І не привчила себе до роботи.

Про те не подбали й батьки твої.

А як би ти стала мені за дружину…

Вибачай, та ледарства я не люблю.

Мусила б попрати мені одежину

І посмажити рибу, як я наловлю.

Я тебе, ясна річ, не смів би сварити,

Ти ж таки царівна, а я – пастух,

Але мусила б навчитися борщ варити

І знала б, що таке з часником пампух.

Так що вибачай. Я дуже терплячий.

Легко не дається наука така.

Але я страх не люблю жінок ледачих.

Цар пополотнів, потім спалахнув,

Та не міг промовити ані слова.

А коли отямився, то так гукнув,

Що погасла в небі зоря вечорова.

– Ти, дочко, маєш язик, як лопату.

Хто тобі дав право таке говорити?

Чула, що казав? Будеш борщ варити!

Це ж яка ганьба! – Замовкни, тату.

Ми собі з Марком розберемось самі.

А борщ варити – це навіть цікаво.

Він на мене гляне ніжно й ласкаво –

Але ти того не зрозумієш.

– Чого ж ти мовчиш, моя мудра царице?

Чи для рідної доньки забракло слів?

То скажи їй нарешті, що так не годиться,

Доки я ув’язнити її не велів.

Ув’язнити її і його на пару,

Аби він зрозумів, як заведено в нас.

Потім з катом придумаєм гідну кару –

І нарешті згине той свинопас.

Серед наймичок собі знайшов би рівню

І не смів би дивитися на царівну.

– А він не дивився на мене, тату.

Я задивилась на нього сама.

І мушу по правді тобі сказати:

Кращого хлопця на світі нема.

– А заморські принци? А ті царенки,

Що тебе сватали, а ти не йшла?

– Та вони дурні, як окоренки,

А я собі хлопця сама знайшла.

Я до кухарок давно приглядалась:

Як вони варять, що додають.

– Крутитись на кухні? І ти не стидалась?

Нас наймички наші на глум піднімуть.

– То хай піднімають. А що ж тут такого?

Царівна вчиться варити обід.

Не бачу поганого в тому нічого.

Все треба знати. Все вміти слід.

Як наступного разу у нас будуть гості,

Я сама подавати буду на стіл.

Всі панянки, їй-Богу, луснуть від злості

І копилити губи будуть як стій.

Такщо нічого сердитись, любий мій тату.

Марко – хлопець що треба. Ми будемо з ним.

Отут біля річки поставимо хату –

І заживемо на заздрість усім.

– І ще може скажеш пів царства дати?

– Та навіщо, тату, воно мені?

Я вже бачу, як тішиться моя мати,

Що царицею стала на заздрість рідні.

Тут царівна плеснула у долоні –

І прислуга збіглася як на пожар.

Цар не міг суперечити своїй доні,

Хоч вона – царівна, а він таки цар.

Прибирали, мили, пекли й варили,

Але цар не забув, це до честі йому.

– Марку, їдь скоріше додому

І батьків скоріш сюди привези.

І Марко мерщій зібрався в дорогу,

Вже давно сумував за рідним селом.

– Я смачнішого ще не їв нічого,

Ніж у Марка вдома за їхнім столом.

 

Вже два тижні шумить  весілля у царстві.

В танці крутяться гості і молода.

От шкода, що нас туди не запросили.

Хоч то казка була, та однак шкода.

Бо таке буває не надто часто,

Щоб царівна виходила за пастуха.

Я не знаю, яке там було у них щастя,

Та з царя трохи спала його пиха.

П’яно пили гості і ситно їли,

А натомлені слуги збивалися з ніг,

Аж поки ті гульки всім надоїли,

Вже ні пити, ні їсти ніхто не міг.

 

Підійшов радник і попросив:

– Послухай, хлопче, нема більше сил.

Зроби таку ласку,

Закінчуй казку.

Там іде війна,

А царя нема.

В небезпеці столиця.

А там царенята й цариця.

Збирайся, Івасю.

Не маємо часу.

– Ну, їдьте щасливо, а я почекаю,

Коли буде спокій у нашому краї.

– Ну що ти! Без тебе цар не поїде.

А хто ж без царя на ворога піде?

Збирайся, хлопче, поїдеш з нами.

Обійдешся трохи без тата і мами.

Не супереч. Сперечатися годі.

Ще можеш стати нам, хлопче, в пригоді.

Царя проводжали. Гукали всі «Слава!»

Нарешті вже їде та царська орава.

За сином тихенько плакала мати.

Ніхто не спішив її потішати.

– Хай їде в столицю. Чого тут сидіти?

А ще за Іванком плакали діти.

Бо хто їм розумну казку розкаже?

А без казки ніхто з них і спати не ляже.

Взяли з собою страву нехитру:

Вареників цілу велику макітру,

Млинців казанець – от і кінець.

А ще трохи начинених курчаток –

От і початок.

Поки цар все це поїсть,

Іван і казку нову розповість.

Це хоч трохи царя забавить.

А ворог його не цікавить.

І ради на те нема.

Нехай там цариця сама

Справляється з ним, як може,

Бо цар їй не допоможе.

Їде цар, не звертає на манівці,

А на зустріч йому від цариці гінці.

Цариця шле йому привіт

І бажає прожити багато ще літ.

Нехай залишається цар як гість,

Допоки вареників всіх не поїсть.

Між іншим, ще цікавий момент:

Цариця розбила ворога вщент.

Вороги дуже здивувалися,

Бо на таке не сподівалися.

Цар – недолугий чоловік,

Зіпсував її молодий вік.

Хай би лишався там, де він був,

І щоб про царство своє забув.

Дуже добре, що його нема.

Вона поцарює й сама.

– Оце так гінці!

Давайте їсти млинці.

Там ще зосталася варенуха?

Від таких новин пухнуть вуха.

Ну і цариця! Ото втяла!

Оце так діла!

Ну, я її на місце поставлю.

Переді мною вибачитись заставлю.

Іване, зроби таку ласку:

Розкажи ще одну казку.

Тільки не довгу, а коротеньку,

Аби у дорогу рушити хутенько.

Щоб ще задня попасти в столицю

І вгамувати царицю.

– Ну, розкажи нам, як годиться,

Про дурного царя і розумну царицю.

Ой, знову я сказав щось не так.

Це поганий знак.

Ну, як там? – Знову до казкаря.

– Про розумну царицю й дурного царя.

А казкар і посміхнутись не смів.

– Я, царю, все зрозумів.

Про дурного царя і царицю не дуже.

– Так, так, мій друже.

От защо тебе я, хлопче, люблю.

Головним радником тебе зроблю.

– Ні, царю. До того не маю я хисту.

Тоді казки не матимуть змісту.

Ще пастушити можу, як той Марко,

Що про нього розказував я недавно.

– А потім женитися на царівні?

Ні, хлопче, краще шукай собі рівню.

Допоки я буду царем,

Ти будеш моїм казкарем.

 

До вечора потрапили у столицю

І побачили тут красуню-царицю.

Вона їхала верхи на вороному

І спуску, видать, не давала нікому.

Побачила царя і сказала тихо:

– Ото ще приїхав мені на лихо.

А потім ще додала з докором:

– Тебе ж комусь показати сором.

Який же ти цар? Який же ти пан?

Ти просто вгодований тлустий кабан.

На Івана глянула – і розпогодилася.

– А на цього хлопця я б… Погодилася.

Що це за пташка? – То мій казкар.

– А з нього був би непоганий цар.

– Ти що, вже здоровий глузд втратила?

– Будь тихо, допоки тебе я не стратила.

– Ні, ти бачив таку дурепу?

«Я, здається, тепер попав у халепу», –

Подумав Іван. Як зійшла зоря,

Він підсів ближче до царя.

– Царю, мене не занапасти,

Краще, царю, мене відпусти.

Я з твоєю тигрицею,

Тобто царицею,

Не дійду до ладу,

Пропаду.

Краще я вже собі піду.

– Тебе відпущу собі на біду!

Я без тебе, хлопче, тут пропаду.

Дурні радники,

Міністри зрадники,

Цариця на мене зуби точить,

Ще й тобі голову морочить.

Хоче вона мене згубити.

Ну що мені, бідному, робити?

Оце затям, будь ласка,

Найстрашніша казка.

 

Випала пороша рання.

Гурт зібравсь на полювання.

Задавала тон цариця.

Хай таке вам і не сниться.

І загонщики, й ловці,

І стрільці, і молодці,

Був один заморський гість

І князі з сусідніх місць.

Цар, як вся його рідня,

Мусив сісти на коня.

– Полювання те шалене,

Якщо чесно, не для мене.

Аж зронив скупу сльозу.

– Будь, Іване, поблизу.

Чув, казкарю?

– Добре, царю.

Полювання почалося,

На ведмедя чи на лося,

А ще думали пани,

Що тут є і кабани.

Бах! Тарах!

– Два зайці в кущах.

Бах! Торох!

– Маємо трьох.

Може так і не годилося,

Та тут нічого не водилося.

Всі хвалили мисливця-царя,

І ніхто й не глянув на казкаря.

Тільки цариця, що тут верховодила,

З того красеня очей не зводила.

– От би такого слугу мені.

– Ні, царице, ні.

Цар мене на службу наймав.

Я перед ним слово тримав.

А цариці ледь не до плачу.

– Я тобі утроє заплачу.

– Інколи буває не в оплаті справа.

Зрадити царя не маю права.

А цариця на хлопця дивиться ласо.

– Але ж цар ні риба, ні м’ясо!

– Не мені про те судити.

Я мушу цареві годити.

 

Прийшов до царя ще до світанку.

Мав дозвіл приходити в будь-яку пору.

– Вставай, царю, їдемо до твого замку.

– Ти з глузду з’їхав. Я втомився вчора.

– Від чого втомився? Від жертя?

Розгодував себе, як свиня.

Ти не цар, а просто якась розмазня.

Я, може, рятую тобі життя.

Бо хто його зна, що цариця придумає.

Вона в тебе хижа, аж страшно дивитися.

Як ти міг на потворі такій женитися?

Ти вже прокинувсь, а розум дрімає.

А може в тебе його вже немає?

Вставай, надворі вже ранок, як бик.

Нічого, доспиш у своїй кареті.

Я знаю, що довго спати ти звик.

Важливо, щоб цариця не знала, де ти.

Поїдемо тихо, не знявши тривогу.

Звели нам дати харчів на дорогу.

Чи хлопців знайдеться десятків зо два?

Таких, щоб віддані і відважні?

– Знайдеться й більше, як є потреба.

А сонце вже сяяло на півнеба.

– Не годилося б дуже так поспішати,

Але треба скоріш в дорогу рушати,

Щоб цариця не похопилася

Та щоб за мене не вчепилася.

Бо як вполює мене, то біда.

І тебе шкода, і себе шкода.

Даю тобі, царю, щиру пораду:

Тепер я над тобою матиму владу.

Мусиш слухатися мене,

Бо біда тебе не мине.

Хоч тебе, царю, не люблю,

Красенем за рік тебе зроблю.

Не будеш п’яно пити і ситно їсти.

Трохи на дієту мусиш сісти

Й спортом займатимешся щодня.

А то розгодувався, як та свиня.

Цар аж став на ноги з того дива.

– Якщо твоя мова, хлопче, правдива,

То може мені краще тут зостатися,

А ніж десь по замках з тобою тинятися.

– А то вже як хочеш. Сам вибирай.

Чи пекло з царицею, чи без неї рай.

Я тебе, царю, не змушую.

Але потім не просися – не допоможу.

Їдемо скорше. Рятуй свою душу,

Допоки я ще щось можу.

Там з твого замку фортецю зробимо,

Міцну й неприступну, що не візьмеш облогою.