Казка про царя і знаменитого казкаря

 

Жив собі та був на світі

Хлопець, розумний і працьовитий.

Був сином мами і тата.

В них була під соломою хата.

Хлопець той Іваном звався

І нікого не боявся.

Був міцний та дужий,

До людської біди не байдужий.

Гарний був, зросту високого,

Погляд мав гордого сокола.

Головою хмари підпирав,

А ногами трави розгортав.

До старших дослухався,

Ніякої роботи не боявся.

Воду носив,

Сіно косив,

Всім допомагав,

Хто його просив.

Книжки читав,

У всіх про щось питав,

А найменшим дітям

Казки розповідав.

Як почне казку казати,

Дивуються батько і мати,

І бабусі й дідусі,-

Дивуються геть усі.

Прийдуть дітей забирати,

Щоб ішли вже спати,

Заслухаються того молодця,

Та й слухають вже казку до кінця.

І ще б слухали,

Не йшли б з хати,

Так ніч надворі,

Пора спати.

Почув якось цар

Про такий парубків дар

Та й шле своїх посланців

З усіх кінців,

Щоб того хлопця якось умовити,

А як не захоче, то й поневолити,

Аби їхав до царського двору

Та брав з собою казок цілу гору.

Бо цариці щось не спиться.

А це нікуди не годиться.

А царенята, щоб здорові були,

І вдень, і вночі тільки й те, що ревли.

Няньки перед ними скачуть,

А вони лиш плачуть.

Як наїхало посланців

З усіх кінців,

Царських гонців.

Наче якась навала –

Аж хата тісна стала.

Мати вечерю готує

Та знай гостей частує.

А гості, щоб здорові були,

Так би тут і жили.

Люльки смалять,

Господиню хвалять,

Вареники наминають

І сметану не минають.

Що хата мала – не біда,

Зате в криниці чиста вода.

А ще можна напитися й квасу –

Не шкода часу.

Не поспішають вести до царя

Знаменитого казкаря.

А хлопець саме рибальські сіті в’язав

Та дітям казку казав.

От сіли і посланці казку слухати.

А потім стали потилиці чухати.

– Ану, як не захоче хлопець їхати?

Що тоді робити?

– Доведеться тоді його

Зв’язати-скрутити

Та й везти до царя

Знаменитого казкаря.

А між посланцями був старезний дід.

– Так чинити не слід.

Як не поїде хлопець по своїй волі,

То казки розбіжаться, загубляться в полі.

І що тоді?

Ох, бути біді.

Привеземо ми до царя

Без казок казкаря.

Цар за таке не похвалить,

А покарати звелить.

Краще хлопця умовити.

Нащо його неволити?

Став дід хлопця умовляти,

Став царя він вихваляти.

Що цар у них і добрий,

І дуже хоробрий,

Солодко в нього кусати,

Та гірко ковтати.

М’яко у нього спиться,

Та нагайка сниться.

Оскільки дід брехати не вмів,

То хлопець незабаром все зрозумів.

Їхати до царя не хочеться –

Аж голова морочиться.

Аж тут другі посланці,

Цареві гінці,

Діда в бік відвели,

А самі річ повели.

– Ходім, хлопче, до царя,

Будеш там за казкаря.

Буде тобі добре жити,

Будеш жити – не тужити.

На золоті їсти й пити,

Тільки у шовках ходити

І нічого не робити.

– Не робити? Ото скука.

Не для мене ця наука.

А які ж там царенята?

– Лагідні, як тигренята.

Ой, щоб мене чорт узяв!

Я щось не те сказав.

Лагідні, як кошенята.

– А яка ж там цариця?

– А цариця – як тигриця.

Ой, не те я щось сказав.

А щоб мене чорт узяв.

А цариця – як ягниця.

Бачить хлопець – кепські справи.

«Нащо мені ті забави?»

Він розумний був, нівроку.

На таку свою мороку

Міркував і так, і сяк,

А тоді промовив так:

– Хоч з царем ми не знайомі,

Гостем у своєму домі

Його бачить був би рад.

То ж вертайтеся назад

І царя від нас вітайте,

Й неодмінно передайте,

Що ми, люди хоч і прості,

Ждем царя до себе в гості.

Хай побачить цар нове:

Як народ його живе.

Розлетілись посланці

У всі сторони й кінці,

А зустрілись у столиці.

Поклонилися цариці.

Тут побачив їх і цар

Та як крикне: – А де казкар?

Чи я вас дурно посилав?

Чи я вас дурно виглядав?

От накажу вас відшмагати.

Будете до віку пам’ятати.

А ті – бух цареві в ноги.

– Змилуйся, важкі дороги.

А казкар тебе в гості кличе.

У царя посмішка на обличчі.

– Ну й нахаба той казкар.

Я ж таки цар.

Ну почекай, юначе,

По тобі нагайка плаче.

Тут радники підіспіли,

Царя заспокоїли, як уміли.

Пояснили йому, що без ласки

Не буде ніякої казки.

Казкарі – народ впертий.

Казкар часом може і вмерти,

А казку так і не розказати.

Не можна його скрутити-зв’язати.

Бо коли казки порозбігаються,

То назад не повертаються.

У гості поїхати, царю, – це ж добре.

Візьми з собою військо хоробре

Та й нас прихопити не забудь –

І впуть.

У гості – це ж не на війну.

– Гаразд. Я тільки ніяк не збагну:

Живуть там люди небагаті.

У тій сільській убогій хаті,

В родині того казкаря,

Чим частуватимуть царя?

– А ти, царю, вареники їв?

– Не їв.

– А скуштувати б хотів?

– Хотів.

– А борщ з пампушками? А сало?

Тут цареві аж кепсько стало.

Бо він, хоч нічого і не робив,

Смачно поїсти дуже любив.

– То їдьмо скорше. А я й не знав,

Що народ мій знає стільки страв.

– То, царю, ще страви не всі.

Є там бабусі такі й дідусі,

Що вміють варити смачний куліш –

Вдень його їж, і вночі його їж.

– А гарбузову кашу?

– А квашу!

– А п’ється там квас, варенуха,

А ще всяке таке,

Що й не знаєш, яке.

– Їдьмо, бо пухнуть вуха.

А тут цариця як гукне:

– Візьміть і мене.

А цар як крикне:

– Не можна, бо звикне.

– Куди тобі, куди?

Вдома сиди,

Дітей гляди.

 

Іванова мати,

Хоч не цариця,

Але на сина

Й вона свариться.

– Щоб тобі, сину, горя не знати.

Що ж ти утяв нам, – сердилась мати.

– Як же я маю приймати царя?

Де ж таке видано? У казкаря!

– Клопотів, мамо, собі не робіть.

Більше вареників ви наліпіть.

На допомогу сусідів покличте.

Може муки у них трохи позичте.

А що борщу, то хоч п’ять казанів.

Цар, хоч і цар, та такого не їв.

 

Примчався вершник, хоч було слизько,

І повідомив,

Що цар вже близько.

Бровка сховали, щоб не гавкав,

А барана – аби не бекав,

Свиню – аби не хрюкала,

Корову – щоб не мукала.

Дітей помили,

Піч напалили,

Самі помилися –

Та й потомилися.

Вся родина казкаря

Зустрічає царя.

Хліб і сіль на рушнику,

Квіти квітнуть в квітнику.

– Їде, іде! – Біжать діти

Й ну стрибати, ну радіти.

– Чого тішитесь, дурні?

– Цар гостинця дасть мені.

– І мені,

– І мені.

– Ач, розмріялися про гостинці.

Хто вам таке на сорочив на вуха?

Кому варенуха і медовуха,

А хтось хай сидить, як миша у скринці.

Нишкніть тихенько, щоб вас і не чули,

Мов вас і нема або ви поснули.

Сидіть у запічку тихо,

Доки не минеться лихо.

Царя зустріли, вклонились низенько –

Й сидіть чемненько.

Щоб нагайкою часом котрийсь не вгрів.

Так, ради сміху, собі на втіху.

Будуть тоді сльози і синці може.

І ніхто вам не допоможе.

 

На городі шалаші, як для весілля, зробили.

Вовняними ряднами стіни оббили.

Вишиті обруси по столах.

Дарма, що самі у постолах.

Цар спершу такий бундючний був.

А як страви побачив, то й про все забув.

А як зробила своє медовуха,

Усмішка в царя від вуха до вуха.

– У тому селі ми зробим столицю.

Перевеземо сюди царенят і царицю.

Вареники їстимем досхочу.

Аби не було тільки рясного дощу.

– А без дощу і хліб не вродить.

– А що це мене обходить?

Батькові зовсім невесело стало:

– Тільки ще того нам бракувало!

Годуй такого дармоїда

З вечора до ранку, а зранку до обіда.

Мати зітхнула: – Вже руки болять.

А гості знай собі п’ють та їдять.

Прискакали гінці до царя: війна!

А цар безтурботно млинці намина.

Радник його за плече торкає,

А той тільки плямкає та гикає.

– Раднику, спробуй. Які млинці!

– Царю, там термінові гінці.

– Ну скажи, чого так не терпиться їм?

Нехай почекають, поки поїм.

– Царю, там ворог, справжня біда.

Він на столицю уже напада.

А в столиці

Наша цариця.

– Ну, цариця – то дурниця.

Вона їх ущент розіб’є.

От лихо моє!

А дітей шкода.

То справжня біда.

А що там мої начальники?

Псарі, мисливці, спальники?

Їх утримувати так дорого.

Невже не можуть відбити ворога?

– Може й можуть. Та вони чекають наказу.

– Та я ще в житті не воював ні разу.

Мене ж на війні можуть убити.

Що ж мені робити?

Раднику, ну придумай хоч ти що-небудь.

– Я б казав: треба збиратися в путь.

Цар ледве з крісла не випав.

– Ти, хлопе, сьогодні зайве випив?

Покинути все – і в дорогу?

Ти з глузду з’їхав, їй-Богу,

Як кепсько бути царем.

Вже краще бути псарем.

Клопоту повнісінька голова.

Ну… Ще млинець… Ще два…

Ну, де там ті гінці?

У торбу складай млинці.

Шкода, що борщу не можна взяти.

А борщ такий, що й не розказати.

Шкода, що не взяв з собою царицю.

Тут-таки треба зробити столицю.

– Царю, збираймося. От веремія!

Що це за цар? Воювати не вміє!

Пив би та жер би вдень та вночі.

З нього ніякої помочі.

Якось зібралися. Їхати час.

Батько грушок на дорогу натряс.

Мати напхала у торбу ковбас.

– Хай би вже їхали в Божий час.

Хай би скоріше забули про нас.

Цар ще чогось вернувся з порога.

– А без казки що за дорога?

Ти, Іване, зроби таку ласку:

Розкажи своєму цареві казку.

– Жив собі молодець,

Що був сміливий проти овець.

А як супроти молодця,

То сам зробився, як вівця.

– Я такому не дав би й млинця.

– На край його напали вороги,

А він собі сидить та ги-ги-ги.

– Е, це ти про кого, казкарю?

– Та про тебе, царю.

– Ах ти ж, немудра твоя голова!

Хто ж цареві каже такі слова?

– А хто ж йому скаже, як не казкар?

Не радник, не псар.

– Починай другу казку, ледащо.

Без казки я звідси не їду нізащо.

Батько просить: – Іване, чей ти не впився.

Розкажи щось цареві, щоб він відчепився.

Мати аж зняла з голови хустину:

– Збреши щось, сину.

– Е, то вже мене стало діставати.

Ні батько, ні мати

Мене ніколи не вчили брехати.

А тепер – збреши!

Хоч потилицю чеши.

А я ж не брехун, а казкар.

То й що з того, що він цар?

Ще не бачив царя такого дурного.

У нас пастух розумніший за нього.

Ото і справді, ха-ха-ха!

Розкажу казку про розумного пастуха.

Бідному Івану аж голова морочиться.

Казати казку зовсім не хочеться.

Та як не казатимеш, коли цар чекає?

І він, подумавши, починає.

– Слухайте всі, щоб потім не казали,

Що ви не чули, що ви не знали.

Гості перестали їсти і пити.

Ну як їхні душі і чим зачепити?

Кому пропустити казку охота?

Навіть цар слухає, роззявивши рота.

Якщо навіть хтось казок не любить,

То ніколи в тому не зізнається.

Якось казку слухати намагається.

Кого треба – хвалить,

Кого треба – гудить.

Той казку слухає,

Той потилицю чухає.

Той дрімає,

Той куняє,

Той сопе,

А той хропе.

Хто хропе, того під бік штурх:

Не лови, мовляв, ротом мух!

Той щось буркне – буркне і далі хропе.

Добре, що цар не чує.

Хтось там у біса воює…

Та що їм до того? Пусте.

Може хтось пив би і їв би ще.

Є ж такі, що ні в чому не знають міри,

Цареві радники і бузовіри.

Та їм перервали те гульбище.

Хоча, якщо чесно, то з них вже досить.

І так декому живіт розносить.

Тільки як ти потягнешся тут до страви

Чи до келишка, чи до шклянки,

Коли цар вирішує нагальні справи –

Казку слухає до світанку.

Як ти їстимеш, як ти питемеш?

Хоч так господиня щиро просила!

Хоч, правда, уже несила,

Та може ще щось і вклалося б,

Якби гульбище не перервалося.

Живіт повний, мало не лусне,

Так зате все вкусне.

Живіт повний – то недогода:

І їсти не сила, і кинути шкода.

Але як ти їстимеш, як ти питемеш,

Якщо навіть захочеш?

Що, скажи на милість, тоді робитимеш,

Коли у халепу вскочиш?

На що вже цар, високий гість,

І той не п’є і не їсть.

Казка снується,

Хтось собі сміється,

Комусь не до сміху,

Хтось має втіху,

Комусь ні сміху, ні втіхи –

Тільки на горіхи.

Цареві – слухати,

Іванові – казати.

От він і каже,

Як вузлики в’яже.

– Жив-був пастух.

Хлопець – зух.

І кмітливий, і сміливий,

І співучий, й жартівливий.

– Той пастух жив у вас?

– Ні, він в одного царя свині пас.

А цар той був ні риба, ні м’ясо.

–  То не про мене часом?

– Ні, царю. Такого, як ти,

В день з вогнем не знайти.

– Такого розумного більш нема.

– Дарма.

Чи розумного, чи дурного –

Що кому до того?

Ти, цар, а я – казкар.

Одне – дармина, а друге – дар.

– Хтось з нас розумний, а хтось дурний,

Хтось з нас трагічний, а хтось смішний.

Та ти, царю, слухай, не перебивай,

Бо казки розбіжаться – і край.

І тоді твої радники і псарі,

Всі царі на світі і всі казкарі

Тих казок не половлять –

Ніяк не зможуть.

І твої укази не допоможуть.

Не перебивай, бо все забуду.

– Ну, розказуй, я більше не буду.

– А був пастух у того царя

І за пастуха, і за казкаря.

Казки розказував і небилиці,

Потім цар переказував їх цариці.

Цар з царицею розважалися

І на пастуха не ображалися,

Коли той навмисне чи випадково

Скаже якесь лайливе слово.

Отак жили собі без мороки.

Марко мав пастушити аж три роки.

А потім цар мав йому заплатити

І на всі чотири сторони його відпустити.

Та як став третій рік до кінця добігати,

Стали царя думки обсідати.

Став він куцим розумом крутити,

Як би пастухові не заплатити.

Заплатиш – і той собі піде.

Де такого другого цар знайде?

І як захиститися від напасти?

І вирішив цар у пастуха свиню вкрасти.

Не сам, ясна річ, а когось послати.

А потім за свиню в пастуха спитати.

А як свиня та не знайдеться,

То відробляти за неї доведеться.

Отаке придумав –  і втішився цар:

Буде в нього і пастух, і казкар.

– Ясна річ, це на якийсь час.

Та ж на те розум у нас,

Щоб той пастух не відкрутився

І ще пастушити залишився.

Буде кому казки розповідати,

А головне – без оплати.

Цар до наймита. – Слухай, Микито,

Порятуй мене від напасти.

Треба в пастуха свиню вкрасти –

І щоб все було шито-крито.

Не обійтися без тебе.

– Треба – то треба.

– Чи ти в такім ділі мастак?

– Так.

А наймит красти вмів,

Вмів, та не смів.

А тут сам цар каже: – Укради.

А спробуй цареві не догоди.

Як надумав, так зробив.

Собі й цареві догодив.

Від царя похвала дістанеться,

Бо ж і свиня ціла, і пастух зостанеться.

А собі що? Хоча б якась нагорода.

Та для злодія красти – це насолода.

Нагороди ніякої,

Та зате цар подякує.

Вкрасти свиню – то не хитра штука.

Особлива тут не потрібна наука.

Свиню на плечі – та й поніс

В поле чи в ліс,

А там – до дороги –

І давай Бог ноги.