НЕБИЛИЦІ ТА ВСЯКІ ДУРНИЦІ

 

Загуляв мій козак, загуляв.

І нема йому спину ніякого.

Вже просила його, навіть плакала,

Та мене він зігнорував.-

На козаку

Нема знаку,

А якщо є,

То діло це моє.

А тобі жінкою,бути судилося

А жінці здавна судилося,

Вдома сидіти,

Дітей глядіти,

Дім пильнувати

Та обід готувати.

Нехай би собі гуляв,

Та хай би хоч щось заробляв.

А то,

Того не знає ніхто,

Що він,

Як той порожній дзвін,

Гуде та й гуде,

Повно його скрізь,

Та нема ніде.

Ні до роботи,

Ні до якої науки.

Все б лиш дивився

Мені у руки,

Що принесла

Та що купила.

– Якби ще, жінко,

Хоч пляшечку пива.

• – Чи ти, чоловіче, здурів.

Та ще й, як на гріх захворів.

• – У грудях пече,

З носа тече,

В горлі хрипить,

Голова болить.

Лице пашить,

У вухах шумить,

І в голові гуде.

Рятуй, жінко, чоловіка,

Бо пропаде.

• – А тепер і жінка знадобиться.

Треба лікувати всі болячки.

Згадувати кепське не годиться.

– Та пам’ятаєш, як приліз ти рачки?

Обзивав останніми словами.

Матюкам вже й сам втратив лік.

Може й спав би там десь біля брами,

Та сусід додому приволік.

То виходить так,

Що й на тобі є знак?

То який же в біса ти козак?

– Ти, жінко, не жартуй.

Клич лікарів та мене рятуй.

Надії нема ні на кого,

Тільки на себе та ще на Бога.

Та Бог на небі,

А ти на землі,

То все ж на тебе

Надія більше.

Забудь колишні

Свої жалі.

Рятуй, бо мені

Все гірше та й гірше.

 

Я взялася рятувати,

Бачу, що біда.

Чоловік він нікудишній,

Та однак шкода.

Коханки минаються,

А жінки лишаються.

 

Коханки шукають

Молодих та дужих,

Жінки доглядають

Старих та недужих.

Коханки вдихають

Парфумита вина,

А жінки шукають,

В чому їх провина.

А тут коханка:

– Ой яке нам лихо.

– Якщо прийшла, то вже сиділа б тихо.

– Чому би п’янки. – Навіжена, брись!

Якщо не знаєш, то і не берись.

Як хочеш, то рятуй його сама.

– Ні, я не можу, бо гроші катма.

– Де ж твої гроші?

– Не надбала.

– Що ж ти робила?

– Балювала.

– Бал закінчився. Вже пора додому.

Розходитися краще по одному.

А якщо хочеш, то бери його,

Омріяного любчика свого.

• – Ні, ні.уже пора мені додому.

Розходитися краще по одному.

Так і пішла. І більше не приходила,

Цікавого, як видно, не знаходила.

Коханка любить молодого і дужого.

Хай жінка доглядає недужого.

Коханка вдихає парфуми та вина,

Дружина шукає,

У чому провина.

У чому провина,

– Моя хороша…

Заміжжя, голубко,

нелегка ноша.

 

Не ходи Іванку,

Коло мого ганку,

Не мозоль ми очі,

Бо я тя не хочу.

Ти ні до роботи,

Ані до кохання,

Ходиш попід плоти,

Ходиш попід плоти,

Шукаєш дурничку,

Або файну дівку,

Або молодичку.

Дівка тя не хоче,

Бо ледачий вдався,

Молодичка схоче,

Добре, що попався.

 

Є у мене дві дівчини

Обидві хороші.

Одна- бідна сиротина,

Друга має гроші.

Ой, що ж мені, молодому.

Що мені робити?

Чи з одною женитися,

Чи обох любити.

Порадь мені , моя мати,

Кого мені брати:

Чи ту бідну сиротину,

А чи ту багату.

– А я тобі, мій синочку,

Радити не можу.

Візьмеш бідну чи багату-

Я любити буду.

Буду я її любити,

Як свою дитину,

А ти мусиш вибирати

Сам собі дружину.

Візьмеш бідну сиротину-

Будеш бідувати,

А багата та й не буде

Тебе шанувати.

Поле в полі, гроші в скрині,

А бідна під боком.

 

 

ПОЛОТНА

 

Дума про Батурин

Білі хмарки летять над Батурином. Ви бачите? Придивіться уважніше. То не хмарки. То Ангели. То душі дітей, невинно убієнних царем-катом Петром та його нелюдами. Ангели над Батурином. Вони оберігають його від лиха. І доки Ангели на сторожі, Батурин може спати спокійно. З ним нічого не станеться.  За нього моляться ангели-діти.

 

Минають дні, минають роки,

Минає не одне сторіччя,

«Реве та стогне Дніпр широкий»,

А Кобзар сидить на узбіччі

Не їсть, не п’є, не вмирає,

А про Батурин співає.

Бог поставив його на сім світі,

Аби пісня кобзарська лунала

Від віку до віку

На многая літа,

Щоб не дати пам’яті заснути,

Щоб не дати біль цей обминути.

Хто йде – не минає.

Пісню послухає,

Зітхне,

Сльозу змахне,

Богу помолиться,

Кобзареві поклониться,

Окраєць хліба покладе

Та й далі йде.

Кобзареві нічого не треба.

Він сліпий. Впали більма на очі.

Та він бачить душею і серцем,

Бачить те, чого навіть не хоче.

 

Ой, у місті,

У Батурині

Від сходу сонця

Та до заходу

Там лилася кров

Християнськая,

І летіли там

Буйні голови.

Ой, у місті

Та й у Батурині

Всі засмучені,

Всі зажурені.

Ірод цар Петро,

Спільник сатани,

Хоче ірод-цар

Кров’ю вмитися,

Кров’ю впитися –

Не втопитися.

 

І плаче річка Сейм

Кривавими слізьми.

Та то були не ми.

А може ми?..

Знялися до небес

Батурина дими.

Вони і досі гірчать,

Та нікого нічого не вчать.

Скаче кінь без вершника

Посеред степу.

Він шукає гетьмана

Пана Мазепу.

Подивися, гетьмане,

На свій Батурин.

Горить Батурин в чорному диму,

А рятувати нікому

На згарищах танцює смерть,

Вона вже виповнена вщерть.

І страшно їй самій.

О Боже милий мій!

Як допустив ти сатану –

І досі не збагну.

 

І плаче Сейм кривавими слізьми.

– Сестрице-Десно, кров мою прийми.

То кров пролита з грудей

Праведних Божих дітей

Прислужниками пітьми.

 

Було колись, болить і досі…

Батурин… Хилить корогви.

Довіку він жалобу носить.

Від Петербурга до Москви

Блукає кривда України.

Димлять Батурина руїни,

Горять палаци та церкви.

Стоїть пекельний дикий плач.

Ти нам, Батурине, пробач.

Або ж … Не вибачай нікому.

Земля всотала кров і крик,

З Батурина аж до Сибіру.

За біль, за правду і за віру,

За Конотоп, за Кагарлик,

За Київ і за синь Дніпрову,

За рідну українську мову

Нас розпинали на хресті

Спочатку ці, а потім ті,

За нашу мову з соловейками й  зозулями,

З якою колисалися,

Якої не зрікалися

Під нагаями і під кулями.

Чому ж історія мовчить?

Історики, мов без’язикі.

Ніхто нікого не навчить,

Хоч ми і дужі, і великі.

Бо в кого у душі руїна,

Байдужа їм і мова, й Україна

Як ми Батурин їм простили –

Я розумом ніяк не осягну.

І знову маємо війну,

І знову маємо могили.

Козацькі чайки десь на дні

В Дніпровім лоні спочивають.

Вони надіються й чекають.

То їм надіятись чи ні?..

 

 

 

Багатий шал

 

«Не суди – і не будеш суджений» –

Хтось сказав, та не знаю, хто.

Розчарований, наче контужений,

Мовчки їдеш в своєму авто.

Поряд друг і співпляшник давній.

Теж гуляка, та не такий.

Був колись і розумний, і славний,

Та над ним вже тяжіють роки.

Той грошей не кидав на вітер.

Все назбирував, докладав.

В нього жінка вдома і діти,

Й бізнесових багато справ.

Шумовиння колись колобродило.

Погуляли вони тоді.

Та колись їм нічого не шкодило,

Бо обидва були молоді.

Зупинився, одумався вчасно.

Оженився, взяв жінку багату.

В міністерстві був її тато.

От і мають будинок власний,

І машину, і дачу, – словом,

На позички не йде ні до кого.

А зостався б таким безтолковим,

То напевно не мав би нічого.

Хтось забрьоханий на узбіччі

Зупиняє. Навіщо це?

Не спинився. Не раз і не двічі

Невпокійливе бачив лице.

Водію зупинятись не хочеться.

Голова і без того морочиться.

Вчора випито – ого-го!

Каламутить і досі його.

Жінка, наче сп’яніла від горя.

Ой, не пити б таке вино.

Ти колись її віз до моря,

Але це було так давно.

Вся пронизана теплим літом,

Вона ніжилась на піску.

Так хотіла любити і мліти,

А ти мав її отаку.

Ну, а потім… Що було потім,

Того зараз тобі не згадати.

Ти втомився від вроди і плоті.

Переплутались дні і дати.

І вона відійшла у затінок.

Ти її не жадав, не кликав.

Облетів її ніжний зацвіток,

Залишилась любов велика.

І кого ж тут любити, здавалося?

Просто згадувала й любила.

І журилася, і сміялася,

А бувало, що й доля била.

Ні на що вже й не сподівалася,

Берегла свої спогади ревно

І з красою своєю ховалася,

Аби хтось не чіплявся даремно.

– Кажуть, в неї від тебе дитина?

– Може й так. Я не мушу те знати.

Тут на жінку лягає провина.

Жінка мусить сама про те дбати.

– Кажуть, син… – Не знаю. Можливо.

Ті проблеми мене не обходили.

Це для мене не так важливо.

– Кажуть, наші до неї заходили.

Ти поміг би. Все-таки син…

– Помагати? З якої речі?

Я за сина її не просив.

Цей тягар не посильний на плечі

Добровільно взяла сама.

То нехай вже несе свою ношу.

Тут обов’язку в мене нема.

Помагати хтось хоче – прошу.

Може є ще десь діти по світу.

Скільки в мене жінок тих було.

І всі гарні такі, цвіт від цвіту.

Як згадаю – по жилах тепло.

І дівчата були, й молодиці.

Та з роками… Усе мина.

І повіриш, ніхто з них не сниться.

Всі забулися імена.

Ну, а ту, немов навісну,

Як зустріну – нема мені сну:

Так і лізе мені перед очі.

Я не хочу. Вона мабуть хоче.

Якщо чесно, є що згадати.

– Може й плакала не одна.

– Може й плакала. Нащо те знати?

Я забув навіть імена.

Я любив лиш веселі личка.

Щоб усміхнені, щоб ясні.

А якщо у котроїсь приключка…

То навіщо вона мені?

Купував їм інколи брязкальця,

А з найкращими йшов в ресторани,

І сміявся донесхочу п’яний:

– Котра краща: та чи оця?

Всім я ставив, усіх частував

І «ламбаду» сп’яна танцював.

Словом, я задавав тут тон

І фальшиво співав в мікрофон.

А всі захоплено плескали,

І мене це чомусь діставало.

І хотілося в пики облесливі

Запустити повним бокалом.

Та я себе вчасно стримував.

А коли це мені набридало,

Брав дівчат, любитель екстріму,

І, розплатившись недбало,

Йшов додому. Щоб відпочити.

По дорозі казав їм «брись» –

І вони, як маленькі діти,

Розбігались й зникали кудись.

А назавтра збігалися знову.

Їм таке було до смаку.

Пам’ятаю одну розмову,

Легковажну розмову таку.

– Скільки років тобі? – Сімнадцять.

– А батьки хоч знають, де ти?

– А навіщо батькам моїм знати це?

– Але ж мусиш додому прийти.

– Батьки думають, що я вчуся.

Засміялася істерично.

– А як звати тебе? – Маруся.

Дико, але для мене звично.

Її доля чомусь пройняла,

Щось хотілось для неї зробити.

– Ти така молода, ще б могла

Вийти заміж, когось любити.

– Вийти заміж! Дітей родити…

Дуже смішно. Навіщо це?

Можна легко й бездумно жити.

Глянув я на її лице…

А у ньому вже тлін і порох.

Ні, таких я дівчат не тримав.

Я не був їй ні друг, ні ворог,

Та нічого з нею не мав.

Їм таке подобалось свято.

І мені подобалось теж.

Кожна жити хотіла багато.

А бажання не мають меж.

Може потай котрась і мріяла,

Щоб її за дружину взяв,

Але я не мав таких намірів,

Я планів таких не мав.

В мене п’янки були та гульки,

У шаленій моїй голові

Молодички ті і дівульки,

Їх було не одна і не дві,

То, скажу тобі, колотнеча,

Набридали, нехай їм чорт!

І тоді я вдавався до втечі

На заморський якийсь курорт.

Відпочив трохи, покупався,

Навіть інколи рибу ловив.

І додому назад повертався

До своїх повсякденних див.

– Пам’ятаю, сміялись з тебе.

Так, по-доброму, серед своїх.

– Йому гроші падають з неба,

Що він вперто не цінить їх.

Можна інколи трохи випити,

Можна часом піти у шинок,

Та не можна несамовито

Гроші тратити на жінок.

З них ніхто того не вартує.

Кожна з них нам належить і так.

Дехто з них ще і досі жартує:

– Як там той наш багатий дивак?

– Ні, не той вже я став, що раніше.

Присмирнів, став спокійнішим трохи.

Та прожиті згадую роки –

І, повіриш, стає веселіше.

Якщо чесно, пожив я славно.

А жінок мав – не перелічиш.

– Ти не думав про те ніколи,

Що чиюсь ти долю скалічив?

– Ні, не думав. Чого б про те думати?

Силоміць я нікого не брав.

Не було кому напоумити,

Щоб до ледарства не звикав.

Були гроші – батьки постаралися,

Щоб їх син не голодував.

Я не думав, звідкіль вони бралися.

Я їх тратив, а не надбавав.

– Шкода, що сім’ї ти не маєш.

Жінка, діти – це, знаєш, треба.

– Та хіба ж ти мене не знаєш?

Таємниць не було від тебе.

Я до того не маю хисту.

До сім’ї у мене зневага.

Мені, знаєш, як тому артисту,

Тільки б оплески і увага.

– Але старість про себе нагадує,

Сивиною, потім хворобами.

– Старість, звісно, нікого не радує.

Та вже краще бути неробами.

Тільки б гроші у банку водилися.

Розумієш, що жив не дарма.

Правда, трохи докласти годилося б,

Та ні часу, ні грошей нема.

Сам ти знаєш: сім’я – то обуза,

То морока – і діти, й жінка.

Ми ще й досі збираємось з друзями.

Правда, вже дошкуляє печінка.

Трохи нирки даються в знаки.

Проти випитого бунтуються.

Я в житті трохи випив таки.

Вже таким відважним не чуюся.

– Кажеш, друзі? То все фальшивка.

На халяву з’їсти і випити.

Твої гроші – для них наживка.

Мусив би це зрозуміти ти.

А якби твої гроші скінчилися,

Чи щось кепське з тобою сталося,

З них нікого не залишилося б,

Друга б жодного не зотсалося.

І лишився б ти на одинці,

Бо всі гроші твої – то сміття.

Лиш довірив би дітям і жінці

Непотрібне своє життя.

– А чому непотрібне? От скажеш!

– Хто захоче руїну таку?

Чи когось ти хоч словом розважив?

Чи копійку подав жебраку?

– А навіщо йому подавати?

Знаєш, я до такого не звик.

– Не навчили ні батько, ні мати…

Ти – як порваний черевик:

Шкода викинути, шкода й тримати,

Бо вже толку з нього ніякого.

Зіпсували тебе батько й мати.

Я б ніколи їм не подякував.

Був ти й сином, либонь, невдячним.

Що ж ти доброго в світі зробив?

Пив горілку, закусував смачно

І нікого в житті не любив.

А ще кажеш, що жив ти славно.

Де ж та слава твоя безжурна?

Що, напившись, кривлявся забавно,

І сміялися з тебе, як з дурня?

Чи ти можеш згадати щось путнє?

Ти коханок своїх забув.

Тільки й того, що пив безпробудно,

Тільки й того, що ситий був.

Це в житті не найголовніше.

Ще колись це до тебе дійде.

– Ну, а ти? Ти хіба був інший?

– Я, мій друже, то зовсім не те.

Теж грішив, теж немало банячив.

Та в житті чогось досягнув.

Я ніколи не був ледачий.

І безмозким ніколи не був.

Знаю, важко мене зрозуміти,

Бо ти думати зовсім не звик.

Жити, друже мій, треба вміти.

А без того ти – черевик.

Ти на себе хоч глянув би збоку.

Ти ж одягнений абияк.

Весь набряклий, мішок під оком,

Ну справжніський зі стажем пияк.

Хоч тепер, та візьмись за розум,

Прожени своє гульбище геть.

Не злякати дуба морозом,

І не скоро ще прийде смерть.

Ще до смерті треба дожити.

То найтяжчі роки, повір.

Чим тут тішитись? Чим дорожити?

Адже ти чей людина , не звір.

Поживи ще хоч трохи людиною.

Не такий ти вже в біса старий.

Ще не пізно завести родину.

Правда, в тебе характер дурний.

Ну… Зберися… Вибери днину

І на заздрість гулякам своїм

Хоч тепер приведи господиню

В свій старий занедбаний дім.

Хай вона наведе там порядок,

Аби лад скрізь запанував.

І тоді, багатий нащадок,

Зрозумієш, чого ти не мав.

Не було і не буде вже свята,

Як дитя на ніжки стає

Й рученята тягне до тата,

А ти знаєш: воно твоє…

Що ж, ти того себе позбавив.

Тут нічого вже не утнеш.

Ради гульок, пияцької слави.

Але роки не доженеш.

Не повернеш їх, не покличеш.

А тимпаче роки твої.

Я б вернувся туди, на узбіччя.

Може там вона й досі стоїть.

– Ти гадаєш…  – Я так гадаю.

Як покличеш, вона прийде.

Вона любить тебе, я знаю.

– Може й любить, та вже не жде.

– Ясна річ, що не жде. Що вже ждати?

Не забула – це головне.

– Що я можу тій жінці дати?

Розумієш… Нема мене.

Я з роками таки зносився,

До жіноцтва уже не рвусь.

– Бачиш, сам я в свати напросився.

Та вас зводити не берусь.

Я порадник. І то не дуже.

Та тебе мені троха шкода.

Думай сам, нерозумний друже.

Бо життя – це тобі не вода.

Витече – і назад не повернеш,

А тоді  вже і ліків не треба.

Не поможуть. Очистись від скверни.

І хоч раз подумай про себе.

– Та  я думав. Не раз і не двічі.

І придумать нічого не міг.

А щоб просто так на узбіччя

Повернутися із доріг…

Ні, такого я б не придумав.

Що ж, мабуть, розвертай машину.

Добре, друже, що ти напоумив.

Що ж, поїдемо по дружину.

Краще пізно, аніж ніколи.

Усмирю свій багатий шал.

Розумнішаю дуже поволі.

Чом раніше не підказав?

– Та хіба ж ти колись дослухався?

До звичайних дружніх порад?

Лиш до несхочу напивався.

Та вже що?.. Не вернеш назад.

А шкода. То найкращі роки…

І ні сліду. Тепер дивись.

Ще з гуляками буде мороки.

Вони в тебе вже прижились.

Мусиш гнати їх, і то відразу.

Бо інакше й не затівай.

Як інфекцію, як заразу,

Мусиш гнати гуляк – і край.

– Ну, поїхали. Там побачим.

– Ні, мій голубе, так не годиться.

Мусиш тицьнути дулю ледачим.

Бо навіщо тоді жениться?

Бути клоуном я не хочу.

Вже  без мене у цирк свій бався.

Дурно голову я морочу.

Якби знав, то за те б і не брався.