Журився ліс

Журився ліс зажурою осінньою.

Він сумував за веснами минулими.

За росяною треллю солов’їною

І за куванням трепетним зозулиним.

Журився ліс, аж осінь розгубилася.

Вона не знала, чим йому зарадити.

З віків, здавен вже так йому судилося.

Сама себе не може осінь зрадити.

А грішний вітер перед дубом каїться,

Що загубив він не одну берізоньку.

Від вітру дуб не гнеться, не хитається.

А осінь витира березам слізоньки.

Зима пророкувала. Все те збудеться.

Дерева стануть білими, як привиди…

Чиєсь кохання у снігах заблудиться.

А хто ж його на добру стежку виведе?

 

Осінь тихо засміялася,

Тут-таки й заплакала дощем.

Я на таке й не сподівалася,

Що в душі озветься біль і щем.

То нічого, люба осене,

Ми до сліз давно вже звикли.

Кинем в небо запорошене

Свій осінній виклик.

Хтось почує та й одізветься

Журавлем із вирію.

Я тобі, моя провіснице,

Добру пісню вимрію.

 

Осінь сумно прокурликала,

Журавлів у вирій провела,

А потім вже мене покликала

У принаду затишку й тепла.

Я покірно так скорилася,

Бо зима – це значно гірше,

І за столиком вмостилася,

Щоб нові писати вірші.

То нічого, осене,

Що ти така тужлива.

Я з тобою, осене,

Колись була щаслива.

А тепер лиш спогади

Стукають у шибку.

Осене, голубонько,

Не минай так швидко.

 

Ти чому так рано роздощилася,

Осене, пораднице моя?

Жаль, що я із літом розлучилася

І за ним сумую й досі я?

Жаль тобі пташиних перельотів

У далекі сонячні краї.

Глечики на маминому плоті

Я підставлю під дощі твої.

Кралася лисицею рудою,

Інеєм упала на траву.

Я себе відчула молодою.

Я з тобою, осене, живу.

В вирій я неможу полетіти.

Як тебе покину тут саму?

Добре, що попідростали діти.

Внуків я з собою не візьму.

Саме час їм бігати до школи,

Вчитися, як жити на землі.

Ми з тобою, осене, ніколи

Не зіп’ємо смутки і жалі.

Хай вітри розчешуть твої коси,

А дощі туманами спливуть,

Тільки жаль, що твої чисті роси

Перейдуть в осінню каламуть.

 

Розгубила осінь рими

За  чужими за дверима

Не шукала я тепла.

Розгубила осінь рими,

Позбирати ж не змогла.

Я вже думала-гадала:

Чим би їй допомогти?

Може щось би позбирала,

Та з’явився раптом ти…

Після довгої розлуки

Знов до осені прийшла.

Простягла до тебе руки,

Прагну ласки і тепла.

Розгубила осінь рими.

Я зібрала, та дарма.

Що тепер робити з ними,

Коли радості нема?

 

Кінь у яблуках з саду осіннього,

Закосичена хмелем грива,

А хустина із неба синього.

Знаєш, осене, ти щаслива.

Тебе люблять, а це багато.

Он весілля гримить піснями.

Треба тільки любов цінувати,

А не так, як сталось між нами.

 

Вона промчить спустілими ланами,

Майне за обрій, втомлена, без сил.

Прийде зима і стане поміж нами,

І холодом війне від її крил.

 

 

І не спиться вже,

І не сниться вже,

Осінь дощова

Сон мій стереже.

А там зав’южиться,

А там засніжиться.

Сумувати хтось буде за веснами,

За садками й лісами чудесними.

Нас любили не ті,

Ми любили не тих.

Так буває в житті

На стежинах крутих.

Ми любили не тих,

Нас любили не ті.

Голос долі затих.

Щось зосталось в житті…

 

Лиш смуток твій…

Стояла тиха благодатна осінь.

Ішли дощі, а між дощами – просинь.

Вже відлетіло птаство перелітне,

Дерева скинули своє убрання літнє.

Наміткою туман окутав місто,

А вітер рвав намітку ту на клапті

Й запитував: чи вийти не могла б ти?

Подарував би він тобі намисто.

Із горобини, з кетягів калини,

З осіннього пригаслого вже глоду.

Та ти не вийдеш вітру на догоду.

Лиш смуток твій за вітром тихо лине.

Не треба слів

Не треба слів. Їх сказано вже досить.

Не треба щось казати навмання.

– Не треба слів, – осінній вітер просить.

Сідлає осінь сірого коня.

 

Рудою лисицею.

Рудою лисицею

Крадеться осінь,

Стукає у вікна

Пальцями дощу.

Я тебе не згадую,

Забула зовсім,

Ти мене не згадуєш,

І я мовчу.

Ти мене не згадуєш…

Це навіть краще.

Тихо осінь журиться

За нас обох.

Переводить сутінки

Вона нізащо,

Та простить їй пустощі

Всевладний Бог.

Ти мене не згадуєш.

А може й треба.

Спогади від поглуму

Захисти.

Нам з тобою любощі

Послало небо,

Тільки не вміли їх

Зберегти.

Ні накого сердитись,

Нарікати,

Бо у всьому винні лиш

Ми самі.

Ходить осінь в сутінках

Біля хати,

Рудою лисицею

У пітьмі.

 

Якби…

Якби цвіли фіалки восени,

То осінь не була б тоді сумною,

А може й називалася б весною,

Якби цвіли фіалки восени.

Якби цвіли волошки восени,

Тоді б серця осяяло кохання,

І жодна зустріч не була б остання.

Та не цвісти волошкам восени.

Якби цвіли троянди восени,

Всіх чарували б ароматом п’яним,

І їх би дарували всім коханим.

То хай цвітуть троянди восени.

Якби цвіли каштани восени,

Побільшало б закоханих на світі,

Вони себе знайшли б у тому цвіті,

Та не цвітуть каштани восени.

А може, хай вже буде так, як є.

Приходять пори року, як належить,

І кожна щось у душу додає.

А з неба пильно хтось за ладом стежить.

 

Я покинута, та не одурена,

Бо тобі я ніколи й не вірила.

Поряд стала осінь зажурена,

Але смуток мій не розвіяла.

Ми стояли обидві і плакали.

Жовте листя із вітром крутилося.

Сльози осені дощиком крапали,

А мої по щоках котилися.

 

 

І за столиком вмостилася,

Щоб потім писати вірші.

То нічого, осене,,

Що ти така тужлива.

Я з тобою, осене,

Колись була щаслива.

А тепер лиш спогади

Сстукають у шибку.

Осене, голубочко,

Не минай так швидко.

 

Осінь тихо засміялася,

Тут-таки й заплакала дощем.

Я й на таке не сподівалася,

Що в душі озветься біль і щем.

То пізня, люба осене,

До сліз давно вже звикли.

Кинм в небо запорошене

Свій осінній виклик.

Хтось почує та й одізветься

Журавлем із вирію.

І тобі моя провеснице,

Добру пісню ввимрію.

 

Осінь серед літа.

Серед літа холоди осінні-

В наше літо осінь забрела.

Сумували неба очі сині:

Бракувало сонця і тепла.

– Що ти!- Я їй кинула з докором.

– Ще тобі, голубко, не пора.

Заблудитись так! Хіба ж не сором?

Аж злякалась яблуня стара.

Головою киває здивований сонях,

Він такого не бачив, бо ще молодий.

І гукнула зозуля, неначе спросоння:

– Ку куди ти? Ще рано. Куди? Ку куди?

– Ще зелені яблука на вітах,

В полі ще жита і пшениці.

– То не я прийшла посеред літа.

То мої захмарені гінці.

Я сварилась далі. – Он яка ти!

То за що ж я так тебе люблю.

– Просто я хотіла налякати.

Щоб дощі приймали без жалю.

Літню спеку щоб цінували,

Щоб вдихали пахуче зілля,

Аби хлопці дівчат цілували

Й готувалися до весілля.

Щоб любили вечорами літніми

Слухати закохану грозу.

Пахнуть зорі росами досвітніми.

Ронить клен замріяну сльозу.

 

 

Заплітає осінь пізня

Світ туманами.

Засмутила мене пісня,

Пісня мамина.

Хтось підходить під віконце

Моїх снів та мрій.

Чи то місяць, чи то сонце,

Чи то милий мій…