З ВІКНА ЖІНОЧОЇ СВІТЛИЦІ
До побачення!
До побачення!
Хоч побачення більше не буде.
Ти для іншої
Був призначений –
Так вирішив Бог чи люди.
Хвилі скажуть тобі,
Що я плакала,
Море тихо тобі усміхнеться.
Ти не вір,
То хмаринка покрапала.
Сонце висушить –
І минеться.
Я у море кину монети,
Щоб колись ще із ним зустрітися.
Чи впізнаєш колись мене ти,
Як приїду до моря погрітися?
Чайка крикнула:
– До побачення!
Я хустинкою їй махнула.
Це тепер вже
Не має значення –
Все забулося,
Все минуло…
Поплакала. Легше не стало,
І серце боліти не перестало.
Між нами якась така далина…
Крізь неї нічого не долина-
Ні слово, ані чайки голосіння.
Лишилася надія для спасіння.
Тай то… така мізерна,
Як зерна.
Чи проростуть, як висію удушу.
Того не знаю, хоч і знати мушу.
Така зневіра, Боже мій!
Аж страшно самій.
Попереду нічого не зоріє.
Спаси Маріє,
Свята пречиста Богоматір,
Бо ти Єдина.
Страждання прийняла за сина.
Тобі сльоза моя невтішна.
І каюсь, грішна.
Хай Бог гріхи мої простить
І захистить.
Її Ім’я, мов жар, зоріє,
Як шепіт повені- Оксана!
Для когось люба і кохана,
Для когось недосяжна мрія.
Справдешня жінка у цвітінні літ.
Не треба тільки років рахувати.
Хоча й не можна віку приховати,
Але про те журитися не слід.
Просто не треба в паспорт заглядати.
Хай заглядають ті,
Хто за порядком стежить.
А жінці тільки дзеркало належить
І усмішка, і квіти, і кохання.
А дати… це всього лиш тільки дати.
У неї літо, тепле аж спекотне.
А осінь… що ж, нехай ще почекає.
У жінки літо,легке безтурботне.
Вона кохана, і вона кохає.
Любити світ цей і любити пісню-
То ще не все. Любити жінка мусить
Свої бажання і свої спокуси,
Зщоб не було життя без смаку, прісне.
Що вам казати? Знаєте й самі.
То ж ні про що у неї не питайте.
Ви просто її щиро привітайте.
Не треба слів, бо всі слова німі
Перед коханням і згодою,
Перед жіночою вродою.
Хай літо розминається з морозом,
Хай владарює серце, а не розум.
Справдешня жінка мусить серцем жити.
А розум потім, десь на схилі літ.
А зараз їй не треба ворожити,
Що слід робити, а чого не слід.
Нехай краса не в’яне до ста літ,
І квіти цвітуть на підвіконні,
Хай щастя дозріває на осонні,
А смуток обмина ваш ясний слід.
Хоч літа мої спливли
За водою,
Я приходжу в чиїсь сни
Молодою.
Молодою і такою
Вродливою,
Не сумною, а надміру
Щасливою.
Та тепер вже мої сни
Не збуваються,
І колишні женихи
Забуваються.
Тільки той один найкращий,
Озивається,
Видно, й ще досі ще на щось
Сподівається.
Кинь ганятись, любий мій,
За примарами.
Наші внуки вже давно
Ходять парами.
Вони дивляться на нас
І дивуються,
Що бабуся і дідусь
Все цілуються.
- – Я не бачу сивини,
Бачу клопоти.
– Не приходь у мої сни.
Довело таки.
– Хай пливуть собі літа
За водою.
Бачу я себе завжди
молодою.
А внукам хай дасть Бог
Долюбити,
Серед літ свою любов
Не згубити.
Я простила б тобі…
Я простила б тобі
Закосичену втомлену осінь,
Що за нами брела
По принадах весняного саду.
Я простила б тобі
Свої сльози, як місячні роси,
Та простити не можу
Ту мерзенну приховану зраду.
Та й чи треба прощати?
Я того ще і досі не знаю.
Бо без тебе росли,
І сміялись, і плакали діти.
Прокидаюсь без тебе
І без тебе в сльозах засинаю.
Вчуся жити без тебе,
Мовчки плакати, мовчки радіти.
Я простила б тобі,
Тільки серце не хоче прощати.
Я простила б тобі,
Тільки біль не минає з роками.
Вже втомилось життя
До самотності жінку привчати.
Обнімаю весь світ
І з порожніми млію руками.
Прийди таки.
А я стояла і чекала дива.
Чекала, але дива не було.
Лиш тиша, непідкупна і правдива,
І било десь знайоме джерело.
Чомусь так терпко холодно від м’яти,
Серце калатало- аж у скронях.
Стояла я неподалік від хати,
І м’яла м’яту у терпких долонях.
Стояла я і думала про себе.
У небі тихо зорі мерехтіли.
На нас чомусь розгнівалося небо.
Чомусь не сталось так, як ми хотіли.
А м’ята, наче приворотне зілля,
Пахтіла так, чемрілись думки.
Я вже не сподіваюсь на весілля.
Хоч без весілля, та прийди таки.
Надіюсь.
Ти такий молодий, що просто смішно
Казати,що ти мені до вподоби.
І я зітхаю гірко й невтішно,
Таке життя- і з тим нічого не зробиш.
І то нічого, що скрізь шаленіють люди,
Що поряд зі мною мі чоловік.
Поетеси мають такі причуди:
Закохуватись, недивлячись на свій вік.
Дуже добре, що про те не знаєш.
Ні, ні, я просто тобі не скажу.
Хіба може цей вірш ти колись прочитаєш,
Колись, коли піду я за межу.
Прочитаєш- і сумно тобі раптом стане.
А може на те я надіюсь дарма.
– Добре писала Фролова Тетяна.
Як жаль, що її вже нема.
ДЛЯ ДІТЕЙ
Загублена казка (замість приказки)
Ходила казка по світу,
Зодягнена в свиту.
Ходила, ходила,
Ніжки натрудила
Та й нарешті заблудила.
Ходила в лісі під ліщиною,
Блукала в гаю під калиною,
Нарешті геть притомилися ноги.
Сіла казка край дороги,
Сіла та й заплакала,
Аж хмарка дощиком закрапала.
Плаче, побивається,
Лопухом від сонця прикривається.
Летіла сорока: – Скре-ке-ке!
Чи ви бачили таке?
Полечу, поскрекочу.
Всім насорочу,
Всіх заморочу.
Вже й сонце заходить,
Вже й вечір надходить,
А казку ніхто не знаходить.
Якби дівчинка йшла,
То може б і знайшла.
Якби хлопчик ішов,
То може б і знайшов.
Та нікого нема,
І казка сама.
– На землю сутінки спускаються
Дітки спатоньки вкладаються.
Ніколи їм мене розказати,
Нікому мене їм прочитати.
Коли дивиться – зайчик біжить,
Весь від страху тремтить.
Всього боїться він.
А казка йому навздогін:
– Зайчику, постривай,
Зайчику, не тікай.
– А ти часом не лисиця?
А може в тебе рушниця?
– Що ти! Я- загублена казка.
Допоможи мені, будь ласка.
– Тобі треба до дідуся Стаса
Або до дідуся Панаса.
– Вони далеко. А вже вечір.
Втомились ноги, замерзли плечі.
Та й пора вже спати.
Чи не взяв би ти мене
До своєї хати?
Я багато місця не займу.
Скручуся калачиком та й засну.
– Ти, казко, мала б знати,
Що у зайців немає хати.
Сяду під кущем,
Обгорнуся бур’янцем,
Очі закрию
Та й про власну хатку мрію.
Та не дуже мені спиться,
Солодкий сон мені не сниться,
Бо полює на мене лисиця,
Та лякає мисливська рушниця.
А як вовк підкрадеться,
То тікати доведеться.
Де зайчик прихисток знайде?
Ой! Хтось, либонь, іде.
І знову казка сама.
На допомогу сподіватися дарма.
Аж тут вовк з-за кущів.
Шукає ласощів.
Бачить – казка. Сама.
Нікого поруч нема.
« Казка вовченятам згодиться.
Добре , що не нагодилася лисиця.
Вона все б лисенятам у нору.
А так – я ту казку собі заберу».
– Ти, казко, чия?
– Візьмеш мене до себе –
То буду твоя.
– Це ж добре – мати казку задарма.
А з тобою часом казкаря нема?
Я б його з’їв,
А тебе б вовченятам розповів.
– Е-е, я бачу, що ти недобрий.
– Так зате хоробрий.
– З такої хоробрості мало толку.
– Саме те й пасує вовку.
– Ні, я з тобою не піду.
Краще тут вже пропаду.
– Як це ти не підеш?
Як це ти пропадеш?
Ні, це не годиться.
З вовченятами замучилась вовчиця.
Ні в день, ні в ночі
Відпочинку нема.
А тут – казка!
Та ще й задарма!
Тебе може й гризне
Якесь вовченя.
Так це ж не щодня.
Без того ніяк не можна.
З тим мусить миритися казка кожна.
– Мене? гризне?
Нехай таке всякого обмине.
Я дітей всяких люблю,
Але такого не потерплю.
А зрештою… Доведеться, мабуть, іти,
Вовченят навчити доброти.
Щоб вони росли співчутливими,
Не кусливими, справедливими.
– Що ти! Що ти! Мої вовченята
Мають бути лютіші
За свого тата.
Така казка їм не годиться.
Це сказала б і моя вовчиця.
І казка знову зосталась сама.
Біля неї знову нікого нема.
Йшов по лісу дідусь,
Сиве волосся, сивий вус.
Ніс дідусь дров в’язку
Та й побачив казку.
– Ти на когось чекаєш?
Чи від когось тікаєш?
– Я, дідусю, заблудилася,
Я, дідусю, загубилася.
З дороги збилася
Та й притомилася.
Вже сонце заходить,
Вже вечір надходить,
А мене й досі ніхто не знаходить.
– То ходи зі мною, моя хороша.
Сідай на в’язанку, не важка ноша.
Незручно трішки,
Та все ж не пішки.
У мене вдома онучата,
Повнісінька хата,
І чужих, і своїх,
Я люблю їх.
А що вже до казок охочі –
Слухали б до ночі.
Котикові – молочка,
Кроликові – бурячка,
Дітям – шоколадний зайчик,
А дідусеві – хліба окрайчик.
А тобі, казко, борщику
У новому горщику.
А як наїсишся борщу,
Ще й вареників досхочу.
Сил набирайся
Та й розповідайся.