Прийди таки.

А я стояла і чекала дива.

Чекала, але дива не було.

Лиш тиша, непідкупна і правдива,

І било десь знайоме джерело.

Чомусь так терпко холодно від м’яти,

Серце калатало- аж у скронях.

Стояла я неподалік від хати,

І м’яла м’яту у терпких долонях.

Стояла я і думала про себе.

У небі тихо зорі мерехтіли.

На нас чомусь розгнівалося небо.

Чомусь не сталось так, як ми хотіли.

А м’ята, наче приворотне зілля,

Пахтіла так, чемрілись думки.

Я вже не сподіваюсь на весілля.

Хоч без весілля, та прийди таки.

 

Спасибі.

Задумавшись, стояла я сумна

І тихо щось невиразне співала.

Якась байдужість мене огортала.

Здалось мені, що вже прийшла весна

Здалось мені, що більш не заспіва

В саду для мене пісню соловейко,

Що не здригнеться милого серденько,

Мої почувши лагідні слова.

Бува таке. Хоч рідко та буває…

здалось мені, що друзями забута,

Стоятиму, і пісня не розкута,

Замре, більш не дзвенітимуть слова

Ти ж підійшов веселий, як струмок,

Як молодості радісної промінь.

В моєму серці знов ти пломінь

І ввів мене в веселощів ранок.

Я знаю, підійшов ти без мети,

Поговорить отак, щоб не журилась.

Та що тоді в душі моїй творилось.

Про це не здогадався, мабуть, ти.

І цього сліду пам’ять не зітре.

Сказать тобі спасибі не зуміла,

Та раптом безсумнівно, зрозуміла,

Що слово це у серці не замре.

 

Те, що минуло

Ти прилинув до мого вікна

Птахом щебетливим.

На землі стояла весна,

І світ здавася щасливим.

А на землі сумувала я

Разом з вербою.

Я забула, що не твоя,

Плакала за тобою.

Покинь,

Яснії зорі,

Небесні простори

Покинь.

Прилинь,

Птахом чи вітром,

Дощиком тихим

Прилинь.

Прийди,

В сни вечорові

Чи в сни світанкові

Прийди.

Знайди,

Слово любові

Або хоч півслова

Знайди.

 

Я всім прощаю і тобі прощу.

Ти вже не друг, але й не ворог все ж.

До кого втому і надію понесеш?

Того не знаю. Але відпущу.

Без сил, без крил…

Як човен без вітрил…

Як можеш, то лети.

Та пам’ятай: повернення не буде.

Бо що тоді про мене скажуть люди?

І що тоді про мене скажеш ти?

 

Я до тебе прийшла

Може тихо шуміли ліси,

Коли я народилася,

Може в небі гриміли

Завзяті весняні громи.

Тоді сила-силенна пташні

У садочку водилася,

Ми жили, як могли,

Поміж грішними в Бога людьми.

Ми ходили до церкви

І Богу, як вміли, молилися,

Святкували Різдво

І святили високі паски,

На весіллях гуляли,

Сварилися, часом і билися,

Мої сестри мені

Виплітали цікаві казки.

Пилюгою дороги

Я гріла свої босі ноги,

З картоплиння збивала

Холодну ранкову росу.

Я не знала тоді,

Що судились тернисті дороги.

Я по них крізь життя

Ту велику любов пронесу.

Ми співали тоді

Під вечірніми тихими зорями.

Як співали! Ця пісня

Можливо, і досі дзвенить.

Я сумую за лісом,

За поля гінкими просторами.

Повернути б ті роки

І ту неоплакану мить.

Котить річечка хвилі,

Людьми захаращена страдниця.

Її імені мабуть

Тепер вже не знає ніхто.

Чарівниця чи може

Всім дівчатам журлива порадниця,

Сумувала й раділа,

Як верталися хлопці з АТО.

Добра річка Самець…

Так казав колись мудрий мій тато.

Десь у Горинь впадає,

Образу свою несучи.

Вона слухала пісню,

Над нею співали дівчата,

Проводжала у вирій

Журавлині печальні ключі.

Десь зозуля кує,

Хтось відмірює втомлені роки,

Обізвалася вивільга

Мабуть на пісню мою.

Я до тебе прийшла,

Я здолала невпевнені кроки,

Щоб хоч раз ще дихнути

В моєму земному раю.

 

Я не заздрю тобі

Я не заздрю тобі.

Ти в житті був не надто щасливий.

Щось згубив, щось здобув –

В результаті – усе на нулю.

Обминули тебе

Всі громи, буревії та зливи.

Я не заздрю тобі,

Бо неспокій я більше люблю.

Я не заздрю тобі,

Бо я більше знайшла, ніж згубила.

І дощі, і громи… Та про те говорити не варт.

Я любила тебе.

Їй же Богу, тебе я любила.

Тільки що це тобі?

Наче долі лукавої жарт.

Закінчилась гроза.

Заховали громи свої луки.

В небі сонце встає,

Щоб зігріти оновлений світ.

Вже минаємось ми.

Залишаються діти і внуки –

Наш високий дует,

Недоспіваний нами як слід.

 

Я святкую сама…

Я святкую свій день народження.

Без гостей святкую. Сама…

Я святкую свій день народження,

А від тебе дзвінка нема.

Телефон мовчить. Йому сумно.

Серце рве нездоланий відчай.

З мого боку було нерозумно

Чекати дзвінка з потойбіччя.

Я зітхнула. А раптом все-таки…

Всупереч законам естетики,

Всупереч всяким законам

Ми будемо разом… А що нам?

Дзвонить телефон. То не ти.

Не знімаю трубку. Мене нема.

Я святкую свій день народження.

Святкую без тебе, сама…

 

Я ніколи не стану русалкою.

Заховався сон під подушкою,

Зачаївся, не мислячи зла.

Я так довго , була попелюшкою,

А принцесою щось не була.

Йдуть дощі, бо за вікнами осінь,

Тільки сльози солоні на смак.

В добру казку я вірю ще й досі,

Та вжитті воно якось не так.

Місяць стежку свою висвічує,

Не тримаються неба зірки.

Вони падають просто з відчаю,

А бажання мої навпаки.

Може річка мені допоможе,

Щоб бажання збулось хоч колись…

Або мрії забудуться може,

Ті, що мріялись і не збулись.

Котить хвилі Дніпро загадково,

Не розкриє своїх таємниць.

Чи русалку зустрів випадково,

Як верталась вона з вечорниць.

Запитав її, як же сталось,

Що русалкою стала вона.

Не сказала тобі, не призналася,

Що у тому твоя вина.

Її звали , здається, Наталкою,

Що з’явилась мені у сні.

Я ніколи не стану русалкою,

Чи мене полохаєш, чи ні.

Буду зорі крізь весни сіяти,

Буду квітнути знов і знов.

І колись оживешв в моїх мріях ти,

Обминувши мою любов.

 

Наспівалися,

Насміялися,

Налюбилися –

З ліку збилися.

Життя лякало нас,

А ми не вірили.

Нам сивини здавались далекими,

А літа пролітали лелеками.

Ми любили не тих,

Нас любили не ті.

На стежинах крутих

Килими золоті.

Нас любили не ті.

Ми не любили не тих.

Хтось в своєму житті

Долюбити не встиг.

 

Ми зустрілись не в розмаї

Молодих далеких літ.,

Та ніхто його не знає,

Що там слід, а що там не слід.

Дивувалис люди гречні,

Дивувалася рідня,

Що обоє ми статечні

Зустрічалися щодня.

Дивувалася тополя,

Це на щастя чи на біду.

Посміхалася наша доля,

Я вас таки зведу.

Отак в житті буває.

Когось звели чи розвели…

Тільки ніхто того не знає,

Кому судилося коли.

 

«Іди від мене!- шепчу я з розпукою,-

Іди від мене!.. якби то колись…»

Лице шалене із болем та мукою,

Та ти на нього гляди не дивись,

Бо розкажуть опущені очі,

Яснії докажуть захоплені мрії.

Іди од мене! Забуте не вернеться.

О рідна нене, мене пригорни,

І сон для мене спокійний верни.

Співай дитячу колискову

Нехай я плачу забав мене знову.

 

Зникло свято

Між нами щось пройшло – і зникло свято,

Злостиво заміялася пітьма.

У мене друзів начебто багато,

Та я сама, незатишно сама.

Вони не знають. Нащо їм те знати?

Що нам поможуть їхні співчуття?

Не сталося нічого. Зникло свято.

Покерувало нами так життя.

Чи ми самі… Безрадні аж до щему…

Надбали, та не вміли зберегти.

Життя за нас вирішує проблему,

Якщо беззсилі вже і я, і ти.

А ти такий холодний та байдужий

До мого слова і до моїх сліз.

Я дякую тобі, мій добрий друже,

Що з пестощами зайвими не ліз.

Собака виє в каламуті ночі,

Складає в небо всі свої жалі.

Я смуткові коритися не хочу,

Та він, як привид, ходить по землі.

Під вікна стане, по росі пройдеться,

Торкне за плечі вільху чи калину,

Затопить болем тонкі струни серця

Когось одного чи всю Україну.

 

А каштани падають.

Ти впізнаєш мене по моїх віршах.

Я до тебе прийду по каштановій повені.

Не зупинить мене твоя найвірніша.

Незабутні слова нагадає хто мені?

Ти дружині скажи хай не ревнує.

Бо чого до юності ревнувати?

Кожен свій поцілунок нехай цінує,

Хай ніколи не блякнуть пам’ятні дати.

Ти був тоді молодший і дотепний,

А я була витівниця лукава.

А спогад цей, і світлий, і теплий,

Відібрати ніхто не має права.

По життю врізнобій нас розкидала доля,

Та каштанові сльози бринять і досі.

Я до тебе прийшла не з власної волі,

Просто так забрела у твою осінь.

Скажеш, що восени не цвітуть каштани,

Що не гріє сонце, як серед літа.

Може був ти єдиний, отой коханий,

Що народився в каштанових вітах.

Ті далекі літа мені стали відрадою.

І звучить так мінорно зозулин альт.

А каштани падають, падають, падають,

Розбиваючи спогад на асфальт…

 

Диваки.

Чи кажуть так, чи так несправді є,

Що хтось пісні у Львові роздає.

І не за гроші продає, а просто так.

Якийсь дивак! Якийсь смішний дивак!

Підходь до нього- і пісні бери.

Як хочеш, то одну, а хочеш- то й три!

Па заспіваєш- ще докине зо дві

І посміхнеться, лагідний і добрий.

На світі, кажуть є багаті диваків,

Ще може більше, аніж співаків.

Дарують людям спільний дар таки

Ті добрі і щасливі диваки.

Ви не дивуйтеся, що я стара така,

А мрію зустріти ще дивака.

Пісень у нього цілий кошик наберу

І обдарую ними славну

Дітвору.

Давайте заспіваєм разом ми,

Щоб пісня била дужими крильми.

Ми з вами заспіваємо таки,

Щоб не перевелися диваки.