Не пізно

Ти прийшов із юності моєї

І зненацька став на мій поріг.

Я уже без нього, ти без неї.

Якби я могла, якби ти міг…

Що було між нами,

Знаєм ми з тобою,

І нікому більше

Знати не дано.

Був моєю радістю,

Потім став журбою,

Це було лиш вчора,

Це було давно.

 

Не розлучайтеся з з коханими.

Не розлучайтеся з коханими

На довгу чи коротку мить,

Бо потім можна не зустрітися,

Бо потім можна розминутися,

А смуток не переболить.

Коли забути дуже хочеться,

Даремне серденька не край.

Нехай в лугах трава толочеться,

Нехай у небі клубочиться,

Ти не спіши, ти почекай,

Не відбирай чужої радості,

Чужого щастя не губи.

Нехай мучиться від заздрості,

Хай когось тішать чужі складності,

А ти люби, а ти люби.

Хай добрим словом тебе згадують

Хто пам’ята, хто не забув.

Нехай у трави зорі падають,

Нехай бажання всі загадують.

Ти побажай, аби він був.

Ніхто не знає, що там пишеться

Чи на землі, чи в небесах.

Під вітром явір не колишеться.

Все нерозгаданим залишиться.

От тільки райдуга в сльозах.

Не розлучайтеся з коханими

На день, на рік чи назавжди.

Живи світанками весняними,

Живи трояндами духм’яними

І все життя люби і жди.

 

Я люблю весняну ніченьку,

Ніжні крапельки роси…

Іде дівча над бистру річеньку

Слухать ночі голоси.

Може, стрінеться коханий,

Хто так серце розпалив,

Хто раптово і неждано

Пісню дівчини збудив.

Він іде, дівча хвилюється

У тривозі аж тремтить.

Ніби нічкою милується,

Погляд радісно горить.

Може гляне, усміхнеться,

Підійде і привітає…

Та даремно серце б’ється-

Він, уваги не зверта.

наче пісня недокінчена,

Мов обірвана струна,

Опустила очі дівчина-

Розквітаюча весна.

Із коси упала стрічка,

З голови платочок зліз…

Розподобалася річка,

Стало боляче до сліз.

І хвилястою доріжкою

В’ється річка золота…

Розцвітуть нехай усмішкою

Неціловані уста.

Зупинися на хвилину,

Глянь на неї хоч на мить.

Полюби її єдину-

Хай же серце не болить.

 

Одній жінці (а може й не одній)

В нашій юності ми парубків не ділили.

Ти мала своїх, а я своїх.

Ми нарізно їли і нарізно пили,

Я ніколи не йшла по стежках твоїх.

То чому ти на мене дивишся скоса?

Нам з тобою давно вже чимало літ.

Ти давно, як і я, така ж сивокоса.

То чи нам вже з тобою сваритися слід?

І за що сваритись – хотіла б я знати.

Ні твоїх, ні моїх парубків вже нема.

Ходить осінь сумна біля нашої хати,

І вже зовсім небавом прийде зима.

То давай одуримо долю лукаву.

Ми таки витівниці, що там не кажіть.

Давай влаштуєм запахущу каву

Та й посидим обидві, немов не чужі.

 

Ти мене розлюбив давно.

Ходиш поряд чужий і далекий.

Вже не кличуть мене лелеки,

Обминають моє вікно.

Ти мене розлюбив давно.

Я не знаю, у чому причина.

Може є і моя провина,

Але прикро мені всеодно.

Той садок і той перелаз,

Де з тобою колись зустрічались.

Закохайся у мене ще раз,

Як тоді, коли ми вінчались.

Були гості із короваєм,

Були квіти і поцілунки.

Ми і досі з тобою не знаєм,

Де шукати нам порятунку.

А порятунку нема.

Шукай – не шукай – дарма.

Хіба що… Піти в той садок

І сісти на той перелаз.

Спали в розлуку місток,

Закохайся у мене ще раз.

Нас любили не ті…

Не судилося –

То й не склалося.

Що минулося –

Не забулося.

А зорі падали.

Нам мами радили

Не журитися за зорепадами,

Бо любов наповнена зрадами.

Ми любили не тих,

Нас любили не ті.

По житах золотих

Ходять сни молоді.

Нас любили не ті,

Ми любили не тих.

Ах, літа молоді,

Поклик ваш не затих.

 

Ти міг стати моєю долею

Буйний вітер зустрівся

З гінкою тополею,

Обійняв, пригорнув її

Та й полетів.

Може ти мав бути

Моєю долею,

А не був тому тільки,

Що не захотів.

Чи я плакала?

Чи журилася?

Не скажу тобі,

Не скажу.

У життєвім вихорі

Закрутилася,

Та не перейшла

За межу.

Добру долю тобі

З неба випрошу,

А недоброї

Не візьму.

У душі своїй

Вогник викрешу

Та й пройду із ним

Крізь пітьму.

Мої очі ніколи

Світла не бачили.

Я сліпою життя

Прожила, як могла.

Кольори все ж для мене

Багато значили,

Додавали мені

Розуміння й тепла.

Буйний вітер зустрівся

З гінкою тополею,

Обійняв, пригорнув її,

Як колись…

Добре, що не став ти

Моєю долею.

Ми з тобою однаково б

Розійшлись.

 

Чому я тебе не любила?

Не знаю…була ти чарівна.

Ходила Весела і мила,

Весняному леготу рівна.

І чарам своїм подивляла,

Чи заздрила… о. я змагалась,

бо я зрозуміла бо знала,

Що в серце любов закрадалась.

Коли ти з іншим стояла,

Щось ніжне йому говорила,

Не заздрість мене огортала,

А ревнощі. Вірить не сила.

Я в різкості ніжність ховала,

Зненавистю сповнила груди,

Щоб серце любові не знало,

Щоб чарів розсіяти чудо.

 

Ще дівкою я й не була (сумна оповідь)

За сльози завдячую мамі.

За нелюба я вийшла заміж.

Мене віддали молодою,

А сльози пливли за водою.

Я, мамо, була не ледача,

Покірна була і терпляча.

Молилася Богу,

Поклони била,

А вийшла за того,

Кого не любила.

Маю хату тепер зі світлицею,

Та не маю любові й тепла.

Стала гарною я молодицею,

Хоч і дівкою ще не була.

Ще й не встигла надівуватись,

Находитись у кісниках.

То нащо вже мені сподіватись?

Краще сивіла б у дівках.

Не навчилася пити горілку,

Не навчилася пити вина.

В молодиці недолітка-дівку.

В тому, мамо, Ваша вина.

Віддали, продали за доляри,

За облесні, порожні слова.

Краще б, мамо, була я без пари,

Бо живу я, немов нежива.

 

В глибокій тіснині Дар’яла

Цариця Тамара жила,

Чоловіків чарувала,

Бо дуже вродлива була.

І там крізь туман серед ночі

Світився вогонь золотий,

І лагідний голос жіночий

Так пристрастно кликав: прийди.

Нікого вона не любила.

Любила одну лише ніч.

А потім безжально губила,

І знову лилась її річ.

Лиш Терик в глибокій тіснині

Порушував тишу нічну.

Сварилися з хвилями хвилі,

Ховали свою таїну.

А Терик в глибокій тіснині

Грізно гримить і донині,

Та все, що він бачив і знає,

Нікому не відкриває.

В тій пісні було все доладно.

І просто було, і складно,

І задушевно так.

Серед полів широких

Дівчатко цвіло, мов мак.

І закохалось дівча те

Так пристрасно і навіки.

Серце її непочате

Глибинну любов ховало.

Та, як це часто буває,

Зрада підкралася нишком.

Сперечниця краща від неї.

А може й не краща, хто знає.

– Допоможи мені, мати,

Здолати сперечницю люту,

Або поможи дістати

Мені молодій отруту.

Дивилася в очі доні

І біль її розуміла.

– Для тебе нема заборони,

Якщо б покохати зуміла.

Коли нема щастя жаданого,

Нічого не можна зробити.

Спробуй забути коханого,

Якщо вже змогла полюбити.

– Та як же ж забути, мамо,

Коли він найкращий в світі?

І плакало те дівчатко,

Як вміють плакати діти.