Закохайся у мене ще раз

Банально так… Любив чи розлюбив…

Все, як у всіх. Нічого тут нового.

Ніяких відкриттів, ніяких див,

Все, як у всіх, нічого, як ні в кого.

Все так було і двісті літ назад.

Все так і буде, пройняте віками.

То буде інша осінь, інший сад,

Але все та ж печаль на серці, той же камінь.

Я готова тобі все пробачити

За одну твою пісню розковану.

Розумію, що це ризиковано

І не може нічого значити.

Я готова тобі бути вірною

До кінця твоїх днів чи моїх…

Розумію, що це неймовірно.

Це не пустощі, навіть не гріх.

Я зав’яжу на пам’ять вузлики,

Заховаю у кожному  слово.

Я не можу жити без музики.

Ми зустрілися не випадково.

 

Закохані не спали

Сріблилась ніч. При місячному світлі

Дурманила, п’янила матіола.

А зорі роздивлялися довкола

І кликали ті душі нерозквітлі.

Закохані не спали. Це для них

Сріблилась ніч і пахла матіола.

І засторога їм здавалась квола.

Ніщо не владне зупинити їх.

У келих квітів хтось збирав росу,

Цей чарівний, такий солодкий трунок,

Як ті обійми, перший поцілунок.

Таїла ніч незайману красу.

Аби ж то так до самого весілля

І по весіллі на багато літ.

Цвіла повія і пахтіло зілля.

А може й оглядатися не слід?

Десь причаїлась мамина тривога,

Зарошені дрімали спориші.

Була любов. Більш не було нічого.

Порив найвищий спраглої душі.

– Спинися, – шепотів бентежний вітер.

– Отямся, – шепотіла таїна.

Хилились віти і пахтіли квіти.

І ніч була – така в житті одна.

 

Зупинися, поки ще не пізно

Може я не та, котру ти кликав,

Може я не та, котру любив.

Журавель над нами прокурликав,

Явір лист осінній розгубив.

Зупини розвіяне кохання,

Те, що Бог тобі подарував.

Може я любов твоя остання.

Щоб за нею ти не шкодував.

Небо загуло громами грізно,

Бачить ліс уже осінні сни.

Зупинися, поки ще не пізно,

І мене до серця пригорни.

 

 

І що про мене скажеш ти?

Я нікого в житті не тримала.

Що ж, іди, і тебе не тримаю.

Я свій біль як належне сприймала.

І тепер… Як належне… Сприймаю.

Збайдужів, розлюбив… Або може

Не любив і не прагнув ніколи.

Ти прости йому, милий наш Боже,

Не карай його смутком та болем.

Мене одурили і зрадили,

Так підло і так несподівано.

Комусь мої сльози завадили

І пісня моя недоспівана.

Пережила. А потім звикла.

До всього з часом можна звикнути.

Тільки любов раптом зникла.

І як вона могла зникнути?

А головне – куди?

Як відшукати її сліди?

Розвіялася по світу

Пелюстками вишневого цвіту,

Ароматом квіток,

Співом пташок,

Лишила смуток і шок.

Нічого, минеться.

Життя заплаче і усміхнеться,

А потім закрутить у вирі

І висушить сльози щирі.

 

 

І я була одна у цілім світі

Спинився час на зламі чи на злеті.

Спинився час лиш на коротку мить…

А я стояла боса на планеті,

Ніхто й не відав, як мені болить.

Боліло так, що аж здіймались груди.

З душі кудись поділося тепло.

Повз мене йшли такі байдужі люди,

І їм до мене діла не було.

Моя сльоза нікого не вражала.

Я між людьми була немов сама.

Чи й я отак на когось не зважала?

Невже до сліз чужих жалю нема?

Сміявся з мене безтурботний вітер,

Жорстокий час відмірював свій крок.

І я була одна у цілім світі,

А ти шукав свій шлях поміж зірок.

 

Інколи можна й поплакати

Щож, поплач собі,

Якщо плачеться.

Тобі смуток навіяв наш ліс.

Все забудеться,

Все пробачиться,

Тільки лишиться присмак від сліз.

В тебе молодість,

В тебе радощі,

А твій смуток – ще не біда.

Буревій пройде

І пора дощів,

Поки ти ще така молода.

Під вітрами дуб

Не колишеться.

В кого сила, у того й права.

Все забудеться,

Сльози лишаться,

Бо інакше в житті не бува.

Сумувати в нас

Безліч поводів.

Тільки радість, як птах проліта.

Все складається

З наших спогадів,

Як підходять до схилу літа.

Тож поплач собі,

Коли плачеться.

Сльози випадуть на спориші.

Щось забудеться,

Щось пробачиться,

А щось лишиться болем в душі.

 

Любов сильніша від смерті,

Любов ясніша від сонця,

І всі райдуги світу

Не можуть її затьмарити.

А зрада може захмарити

І сонце, і райдуги світу,

І весни, пронизані цвітом,

І пісню, і навіть любов.

Виходить, що зрада сильніша?

Ні, це лише так здається.

Та це розумієш потім,

На схилі років і спогадів.

Та це розумієш потім,

На схилі років і спогадів.

 

На схилі років і спогадів

З любові родиться пісня,

З любові родяться діти,

З любові родиться радість,

Велика, на цілий світ.

А звідки ж береться зрада,

Підступна, як лихоліття?

Від зради розлука родиться,

Що в серці лишає слід.

 

Не даруй  мені квіти

Не даруй квіти мені –

Вони сумні.

Мені прикро приймати їх

Із рук твоїх.

Ходить осінь біля вікна

Заклопотана і сумна.

Не її у тому вина

І не моя,

Що не разом з тобою ми.

Тепле літо серед зими

Не настане. Це знаєш ти і знаю я.

Бо на все приходить свій час.

Вже ніхто не спокусить нас

Принадами раю.

Відспівали мої солов’ї.

Та, почувши кроки твої,

Я завмираю

І, забувши образи і глум,

Подолавши тривогу і сум,

Знову чекаю.

 

Не даруй квіти мені –

Вони сумні.

Мені прикро приймати їх

Із рук твоїх.

І стою серед осені я,

Мов зібралась летіти у вирій.

Не твоя, тепер не твоя.

Мій смуток щирий.

 

Не каюсь

З усіх розказаних казок

Я вибрала одну-єдину,

В котрій дурманно пах бузок

На всю безмежну Україну.

Була весна, була теплінь,

Були натомлені лелеки

І неземна якась світлінь,

Був ти, і милий, і далекий.

Я все ще вірила в казки,

У справедливість цього світу.

Не відцвіли мої бузки,

І я жадала цього цвіту.

Такий разючий був мій сміх,

Я вся була така натхненна.

То може мій найперший гріх –

Моя весна, п’янка й шалена.

Цвістимуть ще бузки мої,

І я від них не відрікаюсь.

Кудись покличуть солов’ї…

Ні, я не каюсь…

 

Не казка

Я гордо крикну вічності: «Не смій!

Не смій його у мене забирати.

Він буде мій. Він завше буде мій.

Він мусить жити. Жити, не вмирати».

І глянула на мене з-під руки

Жорстока вічність, що не знає часу.

Нас перенесла у шкільні роки,

У добрі стіни сонячного класу.

Безгрішний поцілунок, потиск рук…

Те наше перше трепетне побачення.

Я вища від всіх зрад, від всіх розлук.

Все інше вже тепер не має значення.

Ти мій! Так буде завше, з віку в вік.

Хто смів би ще на тебе посягнути?

Ти мій коханий, ти мій чоловік.

А решта все ще можна повернути.

Щось можна повернути з небуття,

Щось вимолити, випросити в неба.

Не вміли цінувати за життя,

То хоч колись поцінувати треба.

Ти щось сказав? Ти явно щось сказав.

Я не почула. Повтори, будь ласка.

З-під вій моїх скотилася сльоза.

Життя – не казка й небуття – не казка.