АКВАРЕЛІ ДУШІ, ДЛЯ ТИХ,ХТО НЕ ЗРІКАЄТЬСЯ ЛЮБОВІ

 

А потім…

Все переболить…

Зоря спинилась й глянула на землю.

Цікаво їй, про що поети пишуть.

Напевно, про любов недремну.

О, знову хтось нічну порушив тишу.

То соловейко. Він не замовка,

Оту пахтінь пронизує нічну.

Ти ще не знаєш, хто вона така,

Та через мої вже позбувся сну.

Що та зоря побачити змогла?

Що вона знає про людські турботи?

Вона не може відгадати, хто ти.

Хвала землі і небесам хвала.

Й зорі. Вона співає колискову

І з місяцем веде таємну змову

Про нас, про наші долі і любов,

І про літа, що не повернуть знов,

І про розлуки, і про наші сльози,

Дівочі сни гідність парубочу.

Оту зорю, холодну і пророчу,

Не налякають блискавиці й громи.

Таки щось знає та зоря небесна,

Бо хтось на шлях вміє ворожити:

Кого любити, як на світі жити.

І гнівно доля у долоні плесне.

Бо ворожіння- гріх, це знає кожний…

А сумнів… грішний і такий тривожний…

Це навіть не покута, а отрута,

В душі тривога, а на серці скрута.

А я не вірила у ворожіння ті,

Можливо, грішні, може й святі…

Та все ж була спокуса немала,

І пересилити її я не могла.

Наворожи мені, моя ти зоре,

Любов без меж і каяття,

Щоб до нестями і до забуття.

А потім вже що буде.

Згідна і на горе.

Аби любові справжньої хоч мить.

А потім… все переболить.

 

Аби любив

Ти не кажи мені нічого.

Я обів’ю тебе, як хміль.

Тебе єдиного, одного,

За сто земель, за сто весіль.

Знайду, побачу, зачарую,

Збудую дім, збудую храм,

Весняну повінь подарую,

Щоб легше танути снігам.

Забути мушу сон і втому,

Мов не було минулих літ.

Я поверну тебе додому,

У той весняний пишноцвіт.

Таких цвітінь ти ще не бачив,

Таких зірок ще не ловив.

Аби ти тільки все пробачив,

Аби любив, аби любив.

Твій кінь тут обірве стремена

Серед високої трави.

Живи! Якщо не біля мене,

То біля іншої живи.

Моя любов така велика.

Якщо захочеш, відпущу.

А якби так колись покликав,

То я прилину-прилечу.

 

А ще легенда чи пісня,

Повна романтики й суму.

У лісі над тихим Дунаєм

Жила собі фея-красуня.

Була безтурботна й бентежна,

І найвродливіша в світі,

І якось не обережно

В рибальські потрапила сіті.

Злякались рибалки, та з ними

Був хлопець по імені Марко.

Вхопив він красуню в обійми

І цілував її жарко.

А фея-красуня сміялась,

Дивилася Маркові в очі,

А потім раптом пропала,

А хвилі сміялись і плакали.

А Марко несамовитий

Ходив понад води глибокі,

А потім у хвилі кинувся,

Шукаючи фею і спокій.

А фея жила безтурботно,

Ніхто її більше не бачив,

І Маркове серце забрала,

А хвилі сміялись і плакали.

 

Жду я знову листоноші,

Знов благаю у думках:

– Ну, прийди, о мій хороший

Ти з  листами в руках».

Прийшов знову листоноша

Лист у сумку заховав

І сміється, мій, хороший,

Що мене розхвилював.

Я, сміючись, жартівливо

Передам йому привіт…

Ой, який же він щасливий!

Його Любить цілий світ!

 

В’язанка віршів про любов

Грішне щастя і свята сльоза,

Каяття гірке і запізніле.

Все, чого мені ти не сказав,

І без слів, згадається, зрозуміле.

Все, чого мені ти не сказав,

Мабуть, не судилося сказати.

Вітер клен дорешти обірвав.

Ходить осінь в мене біля хати.

 

Я вже колись жила на тій землі

Ходила боса і пісень співала.

Проблеми всі, великі і малі,

Я самотужки у житті долала.

І хліб пекла, й обіди готувала.

А так любила слухати казки.

Не пам’ятаю, як зацвів бузок.

Либонь в той час я хлопця полюбила.

 

 

Про любов не треба говорити.

Треба тільки вірити й любити.

Без вагання і без заперечення,

До нестями і до самозречення.

А хто не знає, що таке кохання

І що таке любов на все життя,

Той щирого вартує співчуття

І співчутливого зітхання.

 

 

Місяць сміється,

Сяють зірки,

Любов солодка,

А відчай гіркий.

Відчай гіркий, як полин,

Бо ти на світі один.

 

 

Сочили кров з берези хлопчаки

То кров її чи сльози- хто те знає.

Вона мовчить, лиш короною хитає.

Прийшла весна. Бубнявіють бруньки.

Тужавіють захмелені вітри,

вітає птаство роси світанкові,

І ти мерщій сльозу свою утри

Й чекай любові.

 

Дівоча лірична

Всі гуляють парами.

Вечір сипле чарами,

Ллє на зелень келехом свою росу.

Сядемо, хороший мій,

На траві нескошеній,

Буду я дивитися на твою красу.

Гей сади вишневії,

Гілки яблуневі,

Любо шелест слухати

Під гитари дзвін.

Серце усміхається,

Щастям обливається,

Лине пісня радісна,коли поруч він.

Легкою хустиною

Голову накрию я.

Не цілуй же кіс моїх-

Сором од людей.

Це питання спірнеє:

Серце неспокійнеє

Рветься, наче ластівка,

До його грудей.

 

Для тебе, милий, я знайду слова,

Нікому ще казані.

Ти ж мій- і в серці

Море радісних надій.

Житиму, бо ще любов жива.

Я плаватиму не вмію, то літатиму-

Любов міцне крило дала мені.

Тепер я негоди радісно вітатиму,

Бо більш вони для мене не страшні.

 

П.с. замовлення написані наславу,

Хороший склад, і рими до ладу.

Вчись, люба музо, лицемірить змалку-

І я тебе далеко поведу.

 

 

Жінка може все

Наперекір зимі

Я вирощу бузок.

Покличу чаклунів

З усіх своїх казок.

Я кригу розтоплю

І розтоплю сніги,

Травою застелю

Заквітчані луги.

А ти запам’ятай,

Що жінка може все:

І зиму приведе,

І весну принесе.

І виростить бузок

Зимі наперекір.

Сама, без чаклунів

Полине аж до зір.

Бо жінка не слабка,

Це довели віки.

Придумали таке,

Мабуть, чоловіки.

Від жінки цвіт садів

І облаштунок хат.

Як хочете собі,

Я – за матріархат.

 

 

Жіноче серце

Жіноче серце, як весняна повінь,

Затопить раптом, вийде з берегів.

Душа розквітла, і весь розум повен,

Палкий до друзів і до ворогів.

Жіноче серце може обігріти,

Пробачити і зраду, і обман.

Не кожен його здатний зрозуміти,

Тимпаче з нього вирвати  бур’ян.

Хай буде жінка, і свята , і грішна,

Люби її таку, яка вже є.

В любові щира і в сльозах невтішна.

Як хміль, сп’янить, а потім обів’є.

Зате вже горя набере по вінця,

А потім не збагне, що з ним робити.

Нелегко жінці, ой , нелегко жінці,

Що вміє так беззахисно любити.

Жертовно так і так беззастережно,

Так віддано, лиш дбаючи про тебе.

Жіноче серце. Ти з ним обережно.

А розіб’єш – то нарікай на себе.

 

За любов саме

Випити час.

Десь написані наші долі

У чиємусь записнику.

Виколисували тополі

Моє щастя у квітнику.

Мої сльози блищали в росах

Ті, котрі ще не пролились,

Сивина готувалась в коси,

Що засіється ще колись.

Виглядала розлука з гаю.

– Я ще встигну. Не наш час.

То нічого. Я почекаю.

Потім визрію поміж вас.

Того знати я не хотіла.

Бо ж були такі сонячні дні.

Тихо горличка туркотіла,

Щось розказувала мені.

Щось таке неймовірне пророче.

Тихо, горличко, не туркочи.

Дослухатися я не буду.

Я щаслива. А ти мовчи.

Хай вже буде що має бути.

Свою долю не обминеш.

Келих щастя за келих отрути.

Зате щастя без меж.

Без обіймів, без поцілунка…

І буває ж така любов!

Вип’єм, доле, солодкого трунку,

Щоб ніхто нас не обійшов.

Щоб ніхто його першим не випив,

Бо цей келих тільки для нас.

Бо такий вже нам жереб випав,

За любов саме випити час.