Тому й зима.

Співаю вірші, написані давно,

Наче в юність свою відчинила вікно.

Як у німому кіно.

Пропливають події і дати…

Є, що згадати.

я тоді була молода і закохана,

в міру порядна, і в міру грішна,

і скотилася сльоза непрохана,

гірка і невтішна.

Проковтнула її, як гірку образу,

І ніяк не могла збагнути відразу,

Чого я розплакалась. Пройшло стільки літ.

А може часом поплакати слід.

У житті не просила ні в кого жалю.

А втім… я й досі його люблю.

І запекла образа, як гіркий полин.

Хіба ж він один?

Мабуть, що один.

Видно такого більше нема.

Тому й зима…

День начебто осінній,

А на волоссі іній.

Життя притрусило, не пошкодувало.

Хіба ж мало?

Пишуться вірші.

Хіба ж гірші,

Здається, такі ж, як колись.

Поети не перевелись.

А почуття?

Це над життя.

 

Це не головне.

Чи пам’ятаєш ти, мій гордий любий,

Свої бездумні трепетні слова.

Були солодкі від ожини губи,

Крутилась від обіймів голова.

За літом плаче втомлена жоржина,

Крізь неї холод, мов штилет, пройшов…

Гірчить вже приморожена ожина,

Морозить душу зраджена любов.

Під вітром сумно хиляться берези,

Володарує осінь по лісах.

А ти такий практичний і тверезий.

Хтось зважив наші долі в небесах.

І вирішив, що нам разом не бути,

Що краще роз’єднатись назавжди.

І я спішу ожину ту забути,

Твої обійми і твої сліди.

Дивилось сонце крізь осінні хмари,

Голубило і пестило мене.

Ти одруживсь, я була без пари,

Та це в житті, либонь, не головне.

І я щаслива, що люблю ту осінь,

Що осінь не захмарює мене,

Складаю листя і не лічу гроші.

Що їх не маю-це не головне.

 

Я попливла, я ще боролась з хвилями-

Дарма бо ж зовсім плавати не вмію…

Руками довелось мені безсилими

Обняти невпокорену стихію.

І до грудей притиснути щосили,

Не боячись нічого, і нікого,

Щоб хвилі нас обох повік носили,

Чи берега нзнайшли б ми гіркого.

В твоєму йменні шелест тихих Трав

і пісня кимсь розбуджених вітрів…

Чому ж так довго ти його таїв

Й життєві болі в самоті долав…

 

Щось між нами пройшло.

Я давно своїх віршів тобі не читала.

Ти й забув, що у тебе дружина поетка.

Щось між нами пройшло.

І незатишно стало.

Посміялася етика чи естетика.

Колись… я будила тебе серед ночі

І читала тобі схвильовані вірші,

Тільки щойно написані, найніжніші.

І в тебе чомусь воложились очі.

А вже потім ми розмовляли до ранку,

І ти забував, що пора вже спати.

Ти любив свою ніжну примхмливу Тетянку,

І хотілося жити, хотілось писати.

Ти колись, пригадай, купував мені квіти,

Пам’ятав, що я люблю мандарини.

Дивувались дорослі, сміялися діти.

Щось між нами пройшло. То не літня злива.

То суворий буран чи смерчі холодні.

Як легко сказати, що я нещаслива.

Я раптом збагнула: це край безодні.

Ні кроку далі, якщо хочеш жити.

Я зупинилась і заспокоїлась.

Не хочу до ворожок я ворожити,

Хоч сама не збагну, що між нами скоїлось.

Любити поезію чи не сприймати-

Це справа кожного, як вже складається.

Та друга лишити в пилюці дорожній.

Це, вибач, якось… в голові не вкладається

Чужу біду і гріхи спокутую.

Хоч, якщо чесно, своїх маю досить.

Всі щиро дивуються і провини почутої,

А найбільше дивується вітрисько босий.

Ми і досі живемо під одним дахом.

Тільки віршів своїх я тобі не читаю.

Дивлюсь з острахом чи зі страхом

І чекаю. Не знаю, чого та чекаю…

 

І загубиться лист.

Хтось запише мій вірш

На каштановому листку,

І на воду опустить,

Як безадресний лист у вічність,

І зозуля долине

Своє щире й сумне «ку-ку»,

І полине листок-

Біль нестерпний великого відчаю.

І загубиться Лист

В наполоханому струмку,

І затужить печаль

Десь далеко від мене на відстані,

І зостанеться лиш

Те контральтове тихе «ку-ку»!

Незбагненна ніким

Загадкова і визнана істина.