Бо як без мене тут вона ?..

Ще Бог потримає мене,

Я думаю, на цьому світі,

Як яблука тримають віти,

Допоки час їх не мине.

Як час прийде,

То яблуко із гілки упаде.

Як вітер розгуляється в саду,

То й я колись, як яблуко, впаду.

Заплачуть роси наді мною.

Те, що було не до ладу,

Все відійде разом зі мною,

Якщо було не до ладу.

А як прийде нова весна

І з птаством поведе розмову,

На землю я повернусь знову.

Бо як без мене тут вона?..

 

А сльози – не роси

Сміялась зозуля,

Мені не шкодуючи літ.

– Ну що ти, зозуле,

Я стільки вже не проживу.

Скотилась сльоза,

На обличчі лишаючи слід.

Я сіла собі

У зелену сочисту траву.

І втішились роки,

Що я їх до себе збираю,

Бо кожен із них

Дорогий мені, що не кажіть.

Не треба мені

На тім світі ні пекла, ні раю,

Бо я на землі

Прожила десь на їхній межі.

Зозуля кує.

Я дарованих років не лічу.

Я всіх їх люблю,

І прожиті, і ті, що ще ні.

Вдарую комусь,

А комусь може трохи позичу.

А тоді ще накуй,

Накуй ще, зозуле, мені.

Ти щедра така,

Якби й доля у тебе вдалася,

Бо доля чомусь

Жорстока і дуже скупа.

Сміється зозуля:

– Нащо тобі доля здалася?

Ти зору не маєш,

Але ти зовсім не сліпа.

Вже впала роса,

Зросила мої босі ноги.

Пора мені йти.

Я набрала у пригорщу літ.

– Накуй ще, зозуле,

Які мене кличуть дороги.

Куди мені йти,

А куди вирушати не слід.

Замовкла зозуля.

Уже не кує, не сміється.

– Чого ти, зозуле?

Чи років для мене шкода?

А може мені

Казка дійсністю часом здається?

А сльози – не роси,

А просто солона вода…

 

Була нагода

Душу відігріти.

Чомусь нестерпно так болить печаль.

Гіркава осінь хлюпає дощами.

І зиття не можна без прощань,

Аби лиш ми частіше зустрічались.

Здається, що прощаємось на день,

А потім виявляється- назавжди.

Життя будує долі для людей,

Нам наперед нічого не сказавши.

Себе картала потім навздогін,

Йому я не сказала, що кохаю.

А звідки ж знала я, що то був він,

Був саме той, кого любити маю?

І розійшлися. Розминулись так,

Неначе мали ще колись зустрітись.

А це був знак, лихий чи добрий знак,

Була нагода душу відігріти.

 

Гірчить вже приморожена ожина

Життя проходить якось поза мною,

А я стою, немовби на узбіччі.

Дзвенить, дзвенить бандурною струною

Моя зажура і мій тихий відчай.

Спостерігаю, як ростуть онуки,

Як діти сивину в чуби вплітають.

Болять у мене від неробства руки,

А роки йдуть собі і не питають,

Чи хочу я старіти, чи не хочу.

Біжать собі, немає їм зупину.

Було мені недавно сорок дев’ять,

А вже ось п’ятдесят моєму сину.

Вже виросли сини, ростуть онуки,

У кожного свій шлях, своя стежина.

Осінні зорі мліють від розпуки,

Гірчить вже приморожена ожина.

 

Дві самотності

Ти десь ходиш по білому світу,

Може поряд, а може далеко,

І не знаєш, що я тебе кличу,

І чекаю тебе стільки літ.

Вже вернулися з вирію вкотре

Ластівки і розумні лелеки,

А ти міряєш кроками тишу

І зриваєш черемховий цвіт.

Дві самотності мусять зустрітись.

Бо інакше не зродиться пісня,

Бо інакше зупиняться ріки,

Перестануть шуміти моря.

І тоді для них сонце засвітить,

І заквітне конвалія пізня,

І любов запанує навіки,

І засяє у небі зоря.

Зацвітуть червоні троянди,

Що хилилися так безнадійно,

І здивовано вивільга крикне,

Ясний день подарує тепло.

А нові хореї і ямби

Залунають так мелодійно.

А самотність… Вона раптом зникне,

Наче зовсім її не було.

 

Спливає час. Лише для нас.

Для тебе він назавше зупинився.

А ми живемо,як жили.

Твої діти вже підросли.

Якою б втіхою вони тобі були.

Та Бог чомусь не так розпорядився.

Сумуєм тяжко за тобою.

Цей смуток вічний. І з журбою,

Напевно, так і помремо,

Тоді вже злучимось з тобою.

Ми віримо, приходиш ти.

Із вітром, сонцем, і, дощем.

Розбудиш в серці теплий щем,

Торкнешся легко самоти.

сльозу у матері осушиш,

Торкнешся батьківських сивин,

Та спокій ти наш не порушиш,

Бо ти наш син.

З-за хмарки ти дітям посміхнешся,

Дружині коси поцілуєш-

Та й знов у світ той помандруєш,

А ти ж любив, любив життя…

Тільки не скажеш нам нічого,

Бо не дозволено це Богом.

Молися там за грішних нас,

А ми помолимось за тебе,

Щоб змилосердилося небо.

 

Ти десь із неба дивишся на нас

І тішишся, що виросли вже діти.

Лише для нас продовжується час,

Для тебе тільки вічність в Бога світить.

Напевно, дехто вже тебе забув.

У Кожного в житті свої проблеми.

– Так, жив такий. Колись Він був з нами…

Ну, а тепер в Божому едемі.

 

Якщо не зміг любити на землі

За ті хвилини щастя і спонуки

Готова я віддати всі скарби.

Люби мене крізь радощі й розлуки,

На перекір майбутньому люби.

Нехай над нами журавлі курличуть,

Нехай сміється осінь дощова,

Люби мене, допоки роки кличуть,

Люби мене, допоки я жива.

Змішалися всі осені і весни.

Стою сама, мов на крутій межі.

Тебе нема. Озвись або воскресни,

Бо ми таки з тобою не чужі.

Стою сама, долаючи свій відчай,

Тамуючи всі болі, всі жалі.

Люби мене бодай із потойбіччя,

Якщо не зміг любити на землі.