Я з вами дівчата.
Скотилася зірка і впала в траву,
Згубилася між полинами.
Я з вами дівчата, допоки живу,
І потім… я теж буду з вами.
Бо всі ми пройдемо дорогу батьків.
Огорнеться вічність туманом…
І може десь там на сплетінні віків
Зустрінуся я з Юліаном.
Це все передбачено. Вічність мовчить.
Зустрінемось не випадково.
І світу земного тягар несучи,
Ми з ним перекинемось словом.
– Ну як там «струмочок»?-спита Юліан.
– «струмочок» живе і співає.
Розвіється морок, розтане туман,
Знайомий мотив залунає.
ПОЛИНИ
Звикає світ обходиться без мене.
А я жива! Я ще така жива…
І серце в грудях б’ється, мов шалене,
Зринає пісня і пливуть слова.
Хто б що б там не казав і не пророчив,
Все буде так, як Бог напланував.
Аби лиш злодій пісню не зурочив,
Аби лиш злодій слово не украв.
Ніде не буває краще
Я вже тебе пережила,
Хоч ти був старший на три роки.
Тебе нема, а я жива,
А я жива допоки.
Ще, видно, не прийшов мій час,
І я радію з того.
Хтось ревно молиться за нас,
Напевно, перед Богом.
Ні, душа моя не схолола,
Реагує на присмак болю,
На чужу і на власну долю
І на все, що спішить довкола.
Дай же, Боже, ще трошки пожити
У буянні безхмарного літа,
У веселому світлому царстві,
Де пташки, дерева і квіти.
Бо ніде не буває краще,
Ні в раю, ні в небесній сині,
Як у нас тут на Україні,
Де жили і вмирали пращури.
ПДва паралельні світи.
Я і ти-
Два паралельні світи.
Вони закінчуються і починаються
І ніколи не перетинаються.
А між ними пасмуга нічия.
Ти і я…
Ні її переїхати, ні перейти.
Я і ти…
В тих паралельних світах
Літає самотній птах
І співає вночі і вдень
Ту найкращу з пісень.
Я не пригадую ані слова.
Може це колискова,
Що співала я для наших синів
Поміж клопотів, слово і спів?..
Небо хмуриться,
Місяць журиться.
Тільки вітер безжурно собі літає.
Кажеш, так не буває.
Буває.
Я у своєму світі одна,
В’яну і блідну.
Моя заклопотана сивина
Не зникає безслідно.
Що ж робити?
Ненавидіти чи любити?
Я одружена, ти неодружений…
Так судилося.
Наше лихо і щастя без нас родилося.
Лиш не будьмо байдужими,
Друже мій…
Полину не треба.
І без нього гірко.
Десь там серед неба
Ясна моя зірка.
Сяє і сміється,
Що їй все вдалося.
Часом коло серця
Лихо зашкреблося.
Та його я кину
В каламутну воду долі на забаву,
Людей на дорогу.
Полину не треба,
І без нього гірко.
Два паралельні світи.
Я і ти,
Львів і Білозірка.
І сумний закодований вірш…
Куди вже гірш…
Вона слухала пісню,
Над нею співали дівчата,
Проводжали у вирій
Журавлині печальні ключі.
Десь зозуля кує,
Хтось відмірює втомлені роки,
Обізвалася вивільга
Мабуть на пісню мою.
Я до тебе прийшла,
Я здолала невпевнені кроки,
Щоб хоч раз ще дихнути
В моєму земному раю.
Вже не повернеш ані зим, ні літ
Якби тебе спитати, чи ти любиш.
Та не спитаю. Сам про те скажи.
Життя пройшовши, всі слова розгубиш…
І от ми стоїмо вже на межі.
Прожито стільки літ… А зим ще більше.
Одна за дві… Такі холодні зими…
Тепер я шкодуватиму за ними
Й розпачливі про них напишу вірші.
Вже не повернеш ані зим, ні літ.
Лиш втіха в тому, що вони були.
А що минули… Плакати не слід.
Трояндами у косах відцвіли.
Якби тебе спитати, чи ти любиш,
То що б ти відповів? Мабуть, нічого.
Чого нема, то того не розгубиш.
На серці самота й гірка тривога.
Вже якось так дивно ведеться на світі:
Людини нема, а вона ще нам світить.
Людина – як зірка… От тільки гітара…
Звучить, наче пам’ять, покута чи кара.
Аби лиш звучала замріяно й гордо,
Щоб спогад будила звабливим акордом.
Згадати її, молоду і засмучену,
Що могла під гітару змахнути крильми,
Оту виховательку, болем замучену,
Що була ще майже така, як ми.
Мені тоді юній здалося,
Що у неї щось не збулося.
Нехай хоч тепер збудеться,
І її ім’я не забудеться.