Десять літ… багато це чи мало?..
Ми свій час вимірюєм піснями.
Скільки ж то їх ми переспівали.
Вони стали сонячними днями.
Западали в душі творили
В них долі, і зерна заспівали.
Ви доклали і снаги, і сили,
Аби ми співали.
Хтось дуже ревно
Стежить за нами,
За нашими вчинками
І за піснями.
Бо той, хто співає,
Той молиться Богу,
Добром вистеляє
Тернисту дорогу.
Хай ангели ваші
Стоять на сторожі.
Натхнення і творчість
Хай вчсе переможе.
Хай сни полохливі
Вас не тривожать,
А зорі манливі
На щастя ворожать.
Світлої пам’яті
Юліана Вовка.
Ти пішов від нас в небуття,
А можливо й не йшов нікуди.
Ти сказав: «добрий день, вам, люди!»
І пішов із свого життя.
Фортеп’яно торкнувся руками-
І «струмочок « поплив у світ,
І попливла далина над роками
До твоїх молодечих літ.
Там над річкою йшла Галичанка
І луною пливла колисаночка…
Там десь квітла батьківська вишня,
Чи теперішня, чи колишня.
Осипався весняний цвіт
Під копита юнацьких літ…
Там роки віщували зозулі
І співалося діткам «люлі»…
«люлі-люлі-люлі!
Спатоньки-спатулі»»
Чом же ти не спинивсь, Юліане.
Чом так рано?.. нестерпно рано…
Полетів з лелеками в вирій
І не зважив на смуток щирий.
І заплакала осінь пізня…
Юліану Вовку =до
10-річчя з дня
Його смерті світлій
Пам’яті=.
Жовтіє лист і квіт осінній в’яне.
Як боляче і сумно, Юліане.
Десята осінь, як тебе нема.
За осінню настане знов зима.
Твою домівку замете снігами.
Десятий рік мина, як ти не з нами.
Забули всі, хто фі не пам’ятав.
А ті хто пам’ятав, не забувають.
Без тебе онучата підростають.
О, як би ти їх радо привітав.
У кожної по-своєму болить,
Але болить у всіх, я теє знаю.
Тому на мить, на ту
Єдину мить
Я до твоєї пісні припадаю.
Я їй шепчу на всенький білий світ!
– Скажи йому, що він
Лишив нам свій слід.
Скажи йому, бо навітьз небуття
Ти знов його повернеш до життя,
Бо він любив тебе,
І ти його любибима.
І ту палку любов
Не роз’єдна могила.
Ти знаєш, пісне, де його знайти.
Ти там, де він, а він там. Де є ти.
Жар-троянди тихо в’януть
На новім столі.
Хай розкажуть Юліану
Про чиїсь жалі.
Що і досі колисанка
На землі луна.
Ходить-бродить Галичанка,
Тиха і сума.
А довкола світ прекрасний,
Та вона одна.
Автори життя дочасно
Випили до дна.
Не клади печаль на труни.
Тихо помолись.
Хай такою пісня буде,
Як була колись.
І осінь плакала за ним
Дощем рясним.
А ми розгублені були,
Свій жаль пили.
І мліла пісня на устах
Від гіркоти,
А в небесах кружляє птах-
то, може ти.
То ангел твій, якщо не ти,
Сумний-сумний.
Він кида погляд з висоти
На хрест німий.
Як безгоміння птиці,
Пісні розлетілись.
І не всі їх можна
Покласти на ноти.
Бо вони не звучать,
Бо вони затаїлись,
Бо пісні тільки відають, хто ти.
Люди бачили все
І не знали нічого,
Що у серці роїлось,
В душі випліталось.
Ні на кого жалю,
Нарікань ні на кого.
Сталось те,
Що вже сталось…
Він нам лишив всі оплески, всі квіти
І всі пісні, і співані, йнеспівані.
І полетів у свій останній вирій.
І відійшов у спокій, за межу.
Був смуток цей найтяжчий в цілім світі,
Бо смутки всі до болю несподівані.
Зійшлися друзі у скорботі щирій.
А більше я нічого не скажу.
Бо, що казати? Треба жити далі.
І берегти все те,що нам дісталося.
До співу попросилась пісня кожна.
Вони живі, вони такі живі.
Історія запише на скрижалі
Все те, що у грудях, записалось,
Його життя, у небесах помножене,
Бог кине на терези світові.
І хай нас не обтяжує дорога,
Яку вам ще судилося пройти.
І пісня, що дарована від Бога,
Дозволь нам, Боже, все життя нести.