Таланту біла зірка.
Пані Тетяні Фроловій автору-презентантові «стежки від воріт».
Ошатний томик. То не звична збірка.
Жіночий фас, задумливе чоло…
Про що ця книжка? Про одне село
Із поетичним йменням,- Білозірка.
«одне село,- хтось пронятно зирка.
Але стривайте, як би не було.
А Білозірка- це натхнення тло
Де розцвіла таланту біла зірка.
«агов, матусю! Я зійшла для того,
Йшли й землі вклонитись, як і Богу,
Й рідню мою осяючи, й наш рід…»
Прийшла ота зіркова, довгождана мить,-
В широкий світ побігла «під каштанами»
Її щаслива»стежка від воріт».
Січень, 2000 рік, Степан Підлужний
З роси і води
Пані Тетяні Фроловій поетесі-презентантці з нагоди презентації її збірки «солоспів».
Нечасто дарує нам
Прозріння хвилини ясні.
Доземне спасибі вам, пані Тетяно,
За вірші, за сміх, за пісні!
Здолавши і сумніви і болі,
Й журбу поборовши й злобу,
Ви стали, озброєні «викликом долі»,
На долі тієї ж таку.
У Львів закохавшись безтямно,
У Львівських мужчин- чомусь,
Душа розлилась ваша, пані Тетяно,
У «повінь» таких почуттів…
Ви цілісна, щедра натура.
Чужі вам ті «навпіл», «напів»….
Зринає чаруюча колоратура.
То ваш неземний «солоспів».
Та годі, задовго чей тягну.
Коли не спіткати біди…
Ну, що ж, наостанок ще пані Тетяно,
З роси вам, з роси з води!
Гімн одинадцятої школи.
Ти горда стоїш і велична,
До тебе долаємо шлях.
Розумне і добре і вічне
Ти сієш у наших серцях.
Торкнеться зоря світанкова
Тебе своїм ніжним крилом,
І вулиці древнього Львова
Тебе обнімають теплом.
Нехай все вирує навколо,
Не збочимо з наших доріг.
Моя одинадцята школо,
Ти наш у житті оберіг.
Гартується воля козацька,
І вірність дівоча в запас.
Найкраще число одинадцять-
Щасливе для кожного з нас.
До тебе приходимо нині,
Щоб в світі не йти навмання,
А потім віддати Вкраїні
Всі сили свої і знання.
Підемо в життєву дорогу,
Як поклик і час нам велів
І щиро помолимось Богу
За учнів і за вчителів.
ВІРШІ ПРИСВЯЧЕНІ ЮЛІАНУ ВОВКУ
Біля могили плакала любов
Передчасно помер музикант і митець…
Ми стояли з похиленими головами…
Ні сльозами не вернеш його, ні словами,
Бо у кожного свій невблаганний кінець…
«Вічну пам’ять» йому побратими співали,
Говорили слова… І по темі, й без теми…
У жалобі дружина і діти стояли.
Тихо лілії плакали і хризантеми…
Раптом зойкнула тиша, мов чайка над морем.
І хитнулось у натовпі: «Це не дружина»…
«Мій коханий, єдиний!» – над болем, над горем,
І заквилила тихо вона, й затужила.
Тихо натовп завмер:
Що ж тепер?
І шептали тривожно:
– Як можна?
– Ми не проти таємних утіх…
Але так, щоб при всіх… Гріх!
А вона лиш одного любила в житті,
Та чогось не сказала, чогось не зуміла…
А тепер от посміла… Взяла і посміла…
На отім рубежі, на останнім путі…
І стояла вона у похміллі гіркому,
І зривалося з уст: «Коханий мій!»
Але він вже тепер не належав нікому:
Ні дружині, ні дітям, ні навіть їй…
Вкладали вже вінки й осінні квіти,
Вже дехто потихеньку відійшов…
Біля могили плакала любов –
І не посмів ніхто її спинити.
Біля могили плакала любов…
Вона ридала гірко і невтішно,
Була така висока і безгрішна,
Не чула пересудів і обмов.
Та що їй пересуди та обмови…
Пішов з життя, полинув за межу
Отой, хто вартий був її любові…
Я більше вже нічого не скажу…
Лиш не судіть її, жорстокі люди…
Були надії… Мрії… Не збулись…
Ви пам’ятайте: хто когось осудить,
Той буде кимсь осуджений колись.
***
Знайшла якийсь-то вірш,
Овіяний туманом –
І пам’ять розгорнула
Сутінь забуття.
У вірші тому сум
За нашим Юліаном,
Котрий покинув нас,
Котрий пішов з життя.
І довго смуток цей
Бринітиме у пісні,
Допоки відболить,
Допоки відпече.
І ляжуть, як печаль,
Осінні квіти пізні
Й впаде сухий листок
До когось на плече.
***
Тобі сьогодні квіти всі і свічі,
Тобі сьогодні наші всі пісні
Озвись до нас, дай руку з потойбіччя –
На перекір тамтешній таїні.
Хай тінь майне, хай птах тривожно скрикне,
Нехай озветься далина німа.
Та ти мовчиш. А ми ніяк не звикнем,
Що десять років вже тебе нема.
***
І осінь плакала за ним
Дощем рясним,
Молилася лілея на могилі:
«Прости й помилуй, Господи, бо ми,
Допоки залишаємось людьми,
Всі грішні. Ти один, що не згрішив.
О, Господи! Помилуй і спаси,
Бо сам єси
Розп’ятий за гріхи не за свої:
За наші, за його і за її…»
***
І тихо-тихо засурмить печаль.
Їй жаль тебе. І нам … До болю жаль.
Але від нас нічого не залежить.
Десь там з небес Господь за нами стежить
І кожному відмірює своє.
Бо так вже є.
Ми дякуєм за те, що нам дає.
І грішимо,
І жити спішимо,
Всього нам треба.
А коли
Життєва обривається дорога,
То раптом виявляється:
Не треба нам нічого,
Лише молитви й пам’яті людської.
Чи вічної – не знаю, та гіркої
***
Хтось в житті сказав своє слово,
А хтось заспівав свою пісню,
Таку неймовірно прекрасну,
Таку чисту і світлу,
Що вічність,
Почувши її, зупинилася в диві,
Бо то була пісня серця,
Бо то була твоя пісня, Юліане.
Ти раптово так відійшов,
Став такий невблаганно далекий.
Вже давно відлетіли лелеки,
Небо стало м’яке, як шовк.
Ти дивишся на нас із потойбіччя
І посміхаєшся скептично.
Пам’ять буває світлою,
Але не буває вічною.
Двадцята осінь вже минає,
І кожна з них – то не твоя.
І до ладу ніхто не знає,
Що там по той бік. Течія
Спливає тихо та бурхливо,
Комусь безжурно і щасливо,
Ну, а комусь… Журба без меж…
«Ой ти, струмочку,
Срібна водичко,
Куди біжиш і що несеш?»
І осінь заслухалась теж.
Двадцята осінь, та, що не твоя…
Вже іній посріблив траву,
Осінній смуток в’яне.
Я ще і досі живу,
А тебе нема, Юліане.
Ми кволі такі і безсилі,
Не можем нічого змінити,
Не можемо смерть зупинити.
А осінь стоїть на могилі.
А небо сумне, без просині,
І сум переходить у відчай.
– Чого ти чекаєш, осене
– Мелодії з потойбіччя.
– Хіба вона може звучати?
– А ти послухай. Звучить…
Митець не може мовчати,
І пісня його не мовчить.
Він повертається в життя
З глибокого страшного небуття.
До смерті його і після
Лишається з нами пісня.
Мир душі твоїй, Юліане.
Хай не важать тобі наші сльози.
На твоїй небесній дорозі
Хай ніколи барвінок не в’яне.
Смуток наш, як та осінь пізня.
Нас єднає гріх і покута,
Нас єднає молитва і пісня,
Хай буде Богом почута.