Володимиру Сосюрі. Вірші, що пережили поета.

Нехай там кажуть: він не був борець.

Нехай там кажуть: був занадто ніжний.

Такий талант подарував Творець!

Не випадковий і не мимобіжний

Ви поєднали грішне і святе:

Любов до жінки і до України.

Нащадки щиро дякують за те.

І кожне ваше слово не загине.

І коли потяг загуркоче в даль,

А з неба місяць дивиться похмурий,

Якась така пронизлива печаль:

Немає Володимира Сосюри.

Історія міняється, а час,

Неначе оповився сивиною.

Що написав би він сьогодні про Донбас,

Сплюндрований, розтерзаний війною?

Цей край любив, либонь, найбільше він.

Ті голубі найкращі в світі очі,

Сумні жоржини і гітарний дзвін

У місячні такі тривожні ночі.

Від віршів тих перехопило дух.

То був поет на вістрі свого часу.

Притрушують сніжинки, наче пух,

Всю землю і ту стежку до Парнасу.

 

Там на Черкаській вславленій землі

Жили собі співучі Ковалі.

Як чоловік- то коваль, а жінка- ковалиха.

Отож собі жили без горя і лиха.

Усе в них добре, все у них в лад.

Собі придбали двоє ковалят.

Як підросли вже тії ковалята,

Ьто від пісень повніша стала хата.

Вже Коваленко парубкує,

А доня рушники готує…

Вже й весілля відгуло.

 

Моя пісня про дівчину Т.І.К.

На стежках проведіння несходжених

ти під зорями бродиш до світу.

Сняться тобі діти ненароджені,-

Так ще яблука сняться вітам.

І пливе в твою юність відрадою

Кучерява голівка хлоп’яча.

А чоло доня погладжує:

– Мамо, мамцю! Навіщо ти плачеш?.

Що подієш із серцем стривоженим,

Як подушка справді в росі?»

Сняться діти тобі ненароджені,

Чорнобриві, усміхнені всі.

Устаєш ти, збентежена дощами,

Ловиш звуків ранкових кипінь,

Вся, мов злилася тайними шумами

Несміливо шепочеш,

– Прилинь»

Пилюгою покритий дорожною,

Він прилине- це ж судьба…

Тільки вір, і дітей ненароджених,

Тих, що сняться довіку люби!

 

Листопадовий вальс.

паніТетяні Фроловій господині «вітальні», нашому натхненникові.

Чомусь флейти вітри:

«до, мі, соль!»

«раз, два, три!»-

Жовтий місяця бубон обізвався.

Золотий листя «фа»…

Кружеля листопад

У стрімкому прощальному вальсі.

Я в іншому саду

в танець мрій поведу

у примарному мреві сріблистім.

Вальс той спать не дає,

і щось магічне є

у золотому, хоч мертвому листі.

Навіть гріх ото- спать.

Ах, який листопад!

Вашу руку! Як звати вас? Таня.

Листопадовий вальс…

Я запрошую вас

Я до танцю, мабуть, востаннє.

Враз… ущух листопад:

Скоро світ виступать,-

Всі-бо свята, що вдієш, минули.

Нам хоч листочка жмуть…

Ну, а суму суму

Забирай, і назавше, в минуле.

9.9.1998 рік Степан Підлужни.