ПРИСВЯТИ
Я вас любила
Моїм синам.
До мене горнулись злякані діти.
Я їх заспокоювала, як могла.
Ьти пішов з іншою щастя глядіти.
Я бажала тобі добра і тепла.
Не картала тебе і не проклинала.
Я сказала: – Хай буде вже так, як є.
Вже відплакала все і відсумувала.
Діти- це найбільше щастя моє.
Аби тільки вони були здорові.
Аби тільки відвести від них печаль…
Чи достатньо їм моєї любові?
Чи не буде пекти їх за батьком жаль,
Тут нічого вже я не зможу зарадити ,
Бо любили вони тебе і мене.
А тобі захотілось усіх нас зрадити.
Хай покута за гріх мій тебе обмине.
Я, здається, була некепська мати.
Та не все я могла, не все я могла…
В суворості мусила вас тримати,
Бо інакше б я ради вам не дала.
Вибачте мені, сини мої любі,
І простіть батькові його гріх.
Що могла, те робила, та вас любила.
Ховала сльози у пісню й сміх.
Пили воду з криниць
( Лідії Окоменюк – товаришці мого дитинства)
Ми з тобою жили від весни до весни,
Одна одну завжди розуміли.
Нам з тобою однакові снилися сни,
Та ми їх розгадати не вміли.
Нам під ноги ніхто не стелив спориші,
А каміння і терни колючі.
Та були в нас пісні – то запас для душі,
Часом трепетні, часом болючі.
А коли заболить, а коли запече,
Допоможуть нам ліки відомі:
Соловейки в садках,
Образи в рушниках,
Теплий затишок в рідному домі.
Поміж нами, либонь, не було таємниць,
Ми звіряли дівочі секрети.
Пили воду з джерел і з глибоких криниць,
Жаль, про нас не писали поети.
Так, поетів у нас поблизу не було.
Тільки я свої вірші писала.
Про любов і про нас, і про наше село,
Ще там трохи щось фантазувала.
Хлюпотіла вода, і кричали стрижі,
І спадала роса вечорова.
Сумувала за мною, ти чесно скажи,
Коли я від’їжджала до Львова.
А коли вже щастило зустрітися нам,
Для розмов бракувало так часу.
Знала всіх моїх друзів ти по іменах,
Знала учнів ти з нашого класу.
Половіли жита, і минали літа,
Нам лелеки приносили весни.
Босі ноги в росі, пишна квітка в косі,
Світ такий неймовірно чудесний.
Ті купальські пісні сняться й досі мені,
Сниться й досі любов недопита.
Пролітають галопом літа на коні,
Стукотять невгамовні копита.
Андрійові Волощаку.
Мов сон важкий, були ті перші роки
Тілесної й душевної темряви.
Не раз на стійкість вас перевіряли
Життя жорстокі і важкі уроки.
Ви ж вистояли, встояли.стояли?-
Лише вперед рішучі ваші кроки
Шлях боротьби, любові шлях широкий
Для нас весняним словом осіяли.
Ви сіяли. Ви сіяли те слово
=Ба й не лише бузкове, ніяких тернів.
У ріллі душ, дерзанням одержимих,
Та серцем ви й думками знов ізнову,
Де цвів для вас, мов квітка на фронтоні,
Натхненний образ вірної дружини.
20 серпня 2015 року.
Родині Волощаків (на згадку про зустрічі)
Може хтось забув, а хтось не знав,
Чим була для нас, та ваша хата.
Давнина і світла новизна,
Щира доброта і мами й тата.
Тут збирався цвіт тодішніх літ,
Творчий і за помислом високий.
Потім хтось тут залишив свій слід,
Ну, а хтось дорешти втратив спокій.
Невідома ще мені самій,
Сила обпікала мої груди.
Тут я прозрівала, Боже мій!
Тут читались «Атомні прелюди».
Обертом йшла в мене голова,
І зникав кудись наліт московський.
Тут лунали трепетні слова,
І співав Микола Вінграновський.
Ах, як він закохано співав!
Був такий палкий і серцем дужий.
Піснею він світ перемагав,
Був до того світу не байдужий.
Потім з поля зору дехто зник.
Поміняв окрас. Таке буває.
Залишились Горині, Сварник
І плеяда ціла – гідність краю.
В пам’яті не стерлося моїй,
Все було, немовби тільки вчора.
Був поет, був Волощак Андрій
І його кохана, Ізідора.