5

Якась незвичайна тиша огорнула світ. Загадкова і урочиста. Ніч малювала свої химерні візерунки і нікому не дозволяла до них доторкатися. Доторкнешся – і візерунок зникне, як і не було. А я й не доторкалася. Мені досить було стояти і слухати. Ось цвіркун веде свою пісню. Він радий, що тепло і що тихо, що ніхто не заваджає йому співати. А що вже цикади! Вони зняли такий галас, що аж диво бере, як вони ще не побудили мешканців нашого села. Ніч слухала, та нікого не спиняла: нехай собі. Я теж слухала і теж нікого не спиняла: мала з того відраду. А може колись і вірш якийсь народиться. Може. Не буду його проганяти. Нехай живе. І літо, і цвіркун, і цикади, і ця ніч, така тепла, така жива і незаймана. Я схилюся перед її погідною тишею і, якщо вже не засну, то щось напишу, чисте, добре і світле.

 

 

 

6

Ніч. Пахнуть квіти. Пахне бузок. Ах, як пахне! А черемха так і заманює довірливих у свій солодкий полон.

– Ах, які солодкі мої пахощі! Приходь до мене хоч і серед ночі.

А кажуть, що, коли прийти до черемхи в пору її цвітіння отак серед ночі, то й очемріти можна. Отака підступна ота красуня. А думка тривожить, муляє: а що, коли прийти? А що, коли спробувати? І не думай, не треба, – підказує здоровий глузд. А спати однак не хочеться. Не хочеться – і все. Ні, це не старече безсоння, а юначе кипіння крові, нуртування серця, виплеск оновленої душі. Обнятися б та й заніміти в тих обіймах, стоячи під вишнею. Та нікого обнімати. Нікого… Зітхаю та й іду до хати: може ж таки засну…

Сміється ніч, сміються цикади, сміється цвіркун… А ще хто там сміється? А-а, це сова. А ти чого смієшся, розумна нічна птахо? Від страху, що ніч незабаром минеться, а ти нічого так і не вполювала. То не смійся, а полюй, доки є ще час. Ніч прямує до ранку. А я вже так і не засну…

 

7

« Коли схвильовано лунає

Це танго мрійне і сумне,

Нехай ніхто того не знає:

Ти знову згадуєш мене ».

 

Коли звучить танго, я згадую чомусь тебе. Чому – не знаю. Може тому, що ти, як і я, дуже любив танго. Ні, ми з тобою його не танцювали. Ми з тобою взагалі ніколи не танцювали. Просто ти був музикантом і грав танго. Ти грав, а я танцювала. З кимось іншим. Ти сердився, але грав, бо я любила танго, а ти любив мене. І танго також.

Через роки повертаюся до тих знайомих мелодій і стає так щемко-щемко. Чи й тобі? Мабуть. Бо хіба ж може бути інакше? Вік діє тільки на нас, а над мелодіями він не владний. Хоча тепер мелодії звучать зовсім по-іншому: інший відтінок, забарвлення, гармонія… Ах, як солодко звучить танго. «Бризки шампанського», «Дощ іде», «Щастя»… Я чую ті мелодії через роки… Чую так, як звучали вони колись. І так мені лячно, що, коли я відійду, коли ми з тобою відійдемо, то з нами відійдуть і мелодії, ті, колишні мелодії. Танго звучатиме, але вже без нас і не для нас. Тому… Давай потанцюємо. Подумки, на відстані. То й що? Коли звучить танго, то нема ні років, ні відстані.

 

8

Надходить новий рік. Він дуже швидко стане  старим роком. Бо роки старіють скорше, ніж люди. Так вже повелося.

«З Новим Роком, – кажемо ми одне одному, – з новим щастям!»

А, власне, щастя може бути й старим.

Роки ідуть, ідуть, все нові та й нові. А ми чомусь старіємо. Нанизуємо роки, як намисто – і тішимося кожним новим роком. Хоча кожний новий рік наближає нашу старість… З Новим Роком!

 

9

Голубина весна стояла над світом. Голуби парувалися і воркували, і від того ставало легко і щемко, наче й бід ніяких не було. А вночі ляскотів соловейко. Ах, Боже, що за співун такий!  І витворить же таке природа. Чи Бог… Слухай і насолоджуйся. Тепер, у вік всіляких новацій і технологій, про соловейків писати якось не модно чи що. Але ж вони, соловейки, слава Богу, ще не перевелися. І співають вони для нас, для людей. А ми… От горобців чомусь поменшало. Чому – не знаю, бо я не орнітолог. Чи молоді тепер слухають отих соловейків? Не знаю. Молодих все більше цікавлять дискотеки, сучасна музика і … Комп’ютерні ігри. Що ж, кожному своє. То виходить, що соловейків слухають тільки старі? Слухають і згадують свою молодість. Бо і тоді були соловейки. То нехай згадують. Кому від того зле? Нікому. Ні людям, ні соловейкам.

А весна буяла. Цвітом і листом, квітниками і любов’ю, молодою і світлою. Жаль тільки, що пісень поменшало. Може й не поменшало, та вихлюпуються вони з душі не часто. А колись було… О, знову «колись»… Що ж, нехай живуть спогади. І соловейки нехай живуть. І теперішні, і колишні… І пісні нехай живуть. І ті, колишні, що вже відзвучали, і ті, що ще колись зазвучать, неодмінно зазвучать. Бо ж інакше не можна.

 

10

« Привіт, друже!

Може якось таки дійде мій голос до твого потойбіччя. Може таки дійде…

Ти перестав мені снитися, друже мій незабутній. Я не знаю, у чому причина. Раніше ти снився мені часто. А тепер наче зник кудись. А може й зник? Бо що ми знаємо про потойбіччя? Нічого. Не дано нам знати. Кажуть, що спочилі з часом забувають про своє земне життя. Може й так. Та хто ж те може знати? Так кажуть. Якщо і справді так, то аби дав тобі Бог щасливе потойбічне життя.

Я простила тобі свої сльози і сльози наших дітей. Простила і те, як ми у злиднях перебивалися, виживаючи без тебе. А ти… Міняв жінок і коханок,  відпочивав на морі, аж поки… Аж поки не захворів. А потім перейшов у інший світ, кращий чи гірший – того ми не знаємо. На похорон поїхали наші сини. А я не їхала. Не хотіла, щоб люди твоїх жінок на пальцях перераховували. Чотири дружини – це вже трохи забагато. Серед них я була друга. Не осуджую, бо не маю на те права. Жив – як жив, а помер, як усі вмирають. Жалобу по тобі не носила, бо добре пам’ятаю, як ти судив жінку, котра носила жалобу за своїм колишнім чоловіком. Хоча… Жалобу інколи носять в серці. Отак і я. А досі болить, хоч минуло вже двадцять літ. Просто я любила тебе. З шкільної парти любила. Так не любила тебе жодна твоя дружина, жодна коханка. Бо вони що? Посумували – та й забули. А в мене… На все життя.

І все-таки… Чому ти мені не снишся? Прийди в мій сон. Як колись… Або прилети голубом, прилинь вітерцем, тільки подай знак, аби я знала, що це ти.

Навіщо я все це пишу? Просто щемить. Хочеться про тебе згадувати, говорити, та я вже всім набридла зі своїми розмовами. Тому й пишу. А чи ти прочитаєш – не знаю. Бо не знаю можливостей потойбіччя.

Вже не сумую наче, та все ж болить. Пам’ятається все добре, щемливе, трепетне. Все зле я вже давно забула і пробачила тобі. Нехай і Бог тобі пробачить.

А пам’ятаєш?.. Ні, нічого ти не пам’ятаєш.

Бо якби пам’ятав, то не розміняв би мене на інших жінок. Та нехай так. Однак я вдячна тобі за кожну осінь, за кожне зітхання, за те яблуко, що зірвали ми з тобою в шкільному саду. Всі ті вірші, що написані про тебе, я дарую тобі. Вони безгрішні, як наша любов від шкільної парти.

А тут на землі зараз осінь. Вона мете сухим листям, сіє холодним дощем. А пам’ятаєш?.. Ні, ти не пам’ятаєш…»