Пробачте, мамо.

(моїй матері).

Пробачте, мамо. Я вже вас пережила.

Дивитися на своє від того сумно.

Вже сивина мені у коси залягла.

Волося фарбувати- нерозумно.

Нехай краще вже буде, так як є.

Це надбання непрохане моє.

Та сивина… то скромний мій здобуток.

Моя сльоза, моя журба, мій смуток.

Мої сини- і радість, і покута,

Онуки ваші, мамо. Плоть від плоті.

Моя молитва Господом почута.

А решта буде потім.

Мені багато зим, а ще більше літ…

Я не завжди робила те, що слід…

Хоч знала, мамо. Ви мене навчила.

В житті грошей ми з вами не лічили.

Ще мали що лічити. Так було…

Зате в родині берегли тепло.

У нас в родині панувала згода,

Хоча й не обминала нас негода.

Ділилися черствим шматком і словом,

І піснею, а часом і сльозою.

І босі ноги, скупані росою,

Потріскані були не випадково.

Моє дитинство… житні галушки,

Та й то було для нас, дітей, на свято.

Зате росли за хатою грушки.

Їх посадив ще до війни мій тато.

– Щоб хлопці не ходили по садках.

Але чужі садки! Така спокуса!

А в хаті образи у рушниках.

Колядували, славили Ісуса.

І хто б там боронив, то все пусте.

Ми пильнували наші славні свята.

Таки з війни дочекались тата.

А решта… на городі все росте.

Пробачте, мамо. Вас давно нема,

А я живу. Так Бог мені відміряв.

Ще якди хтось в ідею вашу вірив.

Бо я вже в ній зневірилась сама.

 

Забуду мамин оберіг

І тихо вийду за поріг.

– Я ось, – гукну.

Побачив місяць – і завмер.

Він буде бачити тепер

Мене одну.

Зірка з неба впала.

Я щось загадала.

Збудеться чи ні?

Місяць теє знає,

Зірку запитає

У височині.

 

 

Нотатки (з циклу «Кишенькова голова»)

 

1

Не треба придумувати про Тараса Шевченка всякі нісенітниці і викопувати з його біографії те, чого не було. То й що, що вже минуло 200 років з часу його народження? Я розумію, що цікаво: а що там у нього було? І з ким? А чи були у нього діти? Розумію, що людина так влаштована, що кортить зазирнути у найпотаємніші куточки життя наших геніїв: а що там? От якби ще викопати щось крамольне. Ото втіхи було б. І вони, мовляв, як і ми… А ще, якщо комусь дуже кортить роздобути матеріал для своєї книжки або, крий Боже, для дисертації. Але ж не завадило б подумати хоча б про таке: чи хотів би Тарас, аби про деякі деталі з його життя знали те, чого він сам не розповідав? Може вартувало б пошанувати пам’ять поета і не копирсатися в його біографії, достеменно вивідуючи: з ким, коли і при яких обставинах. Де правда, де брехня – ніхто аналізувати вже й не буде. А якщо буде, то будуть нові домисли, вигадки, гіпотези. Соромно. А кому не соромно, той до решти втратив совість.

Розумію, що я нікого не зупиню. А хотілося б зупинити, може навіть Шевченковими словами:

«Схаменіться, бутьте люде!».

 

2

Споконвіку люди людей вбивали. За що – це вже не так важливо. Але, Господи наш милосердний, за що ж мала бути смерть у муках, у найвитонченіших муках? Христе Боже наш, скажи, чи став світ кращим після того, як тебе розп’яли? Чи стали кращими люди, за котрих ти дав себе розп’яти? Не знаю. Не збагнути мені твоїх планів, Господи. Але, якщо кров стражденного нашого Ісуса не спасла світ, то що тоді його спасе? Мабуть, що таки пора, Господи, поставити світ перед твоїм Божим судом. Буть з нами, Господи. Не відрікайся від нас. Буть з нами завжди. І в час  лихоліть також. Спаси і помилуй нас. І світ цей грішний спаси, бо ти його створив. Вірую в тебе, Отче Наш. І в Пресвяту Трійцю вірую. Схиляюся перед Богородицею у поклоні: заступися за нас, мати Божа, перед Отцем і Сином, і перед Духом Святим. Попроси для нас милості і прощення. Помолися, Пречиста, за нас і дітей наших.

 

3

Театр! Світ емоцій, хвилювань і, якщо хочете, сліз. Це світ чарівної жінки, що прийшла себе показати і ковтнути того животворного нектару, причаститися прекрасним і вічним. Молодим того не зрозуміти. У них є інтернет, кіно і, зрештою, кабельне телебачення. А в нас, у людей мого покоління, був театр. Килими на сходах, оркестр, що налаштовує свої інструменти… Зважте, не фонограма, а живий оркестр. Ви скажете, що це однаково? Ні, це не може бути однаково. Куди подівся оркестр? Куди поділися килими? Повірте, линоліум – то не те, зовсім не те. А-а, тепер не роззуваються. Ну… Ви вже вибачайте мені мої спогади. Тоді жінки перезувалися і чепурилися перед дзеркалами. А вже потім заходили у глядацький зал. Вечірня сукня, коштовності (якщо вони були) і неодмінно зачіска, скромна чи розкішна, – це вже що кому більше до смаку. І вже нікому не прийшло в голову прийти в театр в джинсах (якщо б вони тоді і були) і в светрі. Кожна жінка, сівши на своє місце, почувала себе королевою. Не залежно від її віку. Вона знала, що хтось неодмінно на неї дивиться, за нею спостерігає: чи той, хто прийшов з нею, чи ще хтось, що її примітив – хтось закохано, хтось з повагою, хтось з цікавістю, а хтось з заздрістю (винна в тому прекрасна вечірня сукня). Все це перед спектаклем. Тому треба було приходити трохи раніше, щоб пережити всі ті емоції. А потім уже вистава. Ні, це не було байдуже споглядання – відсидів та й пішов. Виставу дивилися ті, що знали і цінували акторський хист, режисуру і зміст. А дехто вже не раз бачив ту виставу і тепер міг порівнювати. О, тут вже… Перепрошую… Сльози, радість і… Сумнів.

А я собі чомусь уявляю театр вночі, коли він порожній. Ні, не порожній, а заселений… З-за куліс виходять актори, котрих вже з нами нема, і персонажі, котрі живуть тут давно. Вони спілкуються, дивуються, переживають. Скажете, казка? Так, то моя фантазія. Але чомусь вона живе в моїй уяві.

Мені так здається, що люди тепер обміліли чи збайдужіли. Або мають надміру розваг, серіалів і всяких «мильних опер» але, я вас прошу, у вихідний день чи на свята разом з родиною відвідайте театр. І то нічого, що на сходах нема килимів і що оркестр вже не налаштовує свої інструменти. Однак театр – це свято, яке ніщо не може підмінити.

 

4

Здали Крим. Чи продали. Всяко кажуть. А правди не знає ніхто. І не буде знати. Не буде знати правди навіть історія. Війна на Донбасі. Можна назвати й АТО. Але це війна. І гинуть люди. Найперше молоді, цвіт від цвіту. Однак жити треба. Жити мусимо. Бо що без нас? На чиїй совісті ті жертви? Хто за те відповість перед людьми і перед Богом? Чи вже та сатанинська сила Бога не боїться? А відповідати доведеться, бо не може бути прощі нелюдам, злочинцям, прислужникам смерті. Боже, почуй наші молитви і змилуйся над нами. Зглянься на сльози матерів і дітей-сиріт. Заплати нечистивцям за їхні недобрі діла. Ти ж всемогутній, ти все можеш. А сила і слава Твоя не має меж.