Сяє сонце з відчинених вікон

Я дивачкою стала з віком.

В сни приходить стара моя хата.

Сяє сонце з відчинених вікон,

За столом вмостилися свята.

Тільки свята. Ніяких буднів.

Тільки радість. А смутку немає.

Заглядають діти в майбутнє,

Я ж у спогади заглядаю.

Тиха пісня по хаті снується,

Тиха пісня, чиста, як сповідь.

За плечима хтось тихо сміється,

То, можливо, далекий спогад.

Сонце сяє з відчинених вікон

Моєї старої хати.

По стежках, прометених віком,

Йдуть розвеснені мої свята.

Вже і хати нема, і тепер би

Обізвалася моя мама.

Тихий смуток сховався у верби,

Тільки пісня звучить та сама…

 

 

Материнська любов

Болить, бо ти мій син,

До розпачу, до крику.

Образа не живе,

Лишилась гіркота.

Прощають матері

Любов свою велику,

Рабинями живуть

До смертного хреста.

Нічого не кажіть,

Бо вас не зрозуміють,

Подумають, що ви

Блазнюєте для всіх.

Лиш тільки матері

Любити так уміють,

А доньки і сини

Хай люблять дітей своїх.

Дай, Боже, на землі

І спокою, і миру.

Хай квітнуть солов’ї

В розвеснених гаях.

Дай, Боже, нам любов,

Таку палку і щиру,

І хай вона живе

В розквітлих солов’ях.

Написано цей вірш

У присмерку любові,

Хай він переживе

Беззахисну мене.

Нехай живе любов

У трепетному слові,

Хай ту святу любов

Образа обмине.

 

Я прийшла додому

Голубливий вітер у пагіллі спить.

Його не збудив ще розвеснений ранок.

Не думала я, що так спогад болить,

Неначе у серці роз’ятрена рана.

Та добре хоч те, що той спогад живе.

Хоч інколи все ж обігріє він душу.

Нове – як старе, а старе – як нове.

Як скарб дорогий, берегти його мушу.

Мамо, мамо, я прийшла додому,

Та ніхто мене не зустрічає.

Я принесла сивину і втому.

Ні грошей, ні слави я не маю.

Обізвалась мама

Голубкою сизою.

Закувала мама

Зозулею сивою.

– Не журися, доню,

В Бога з-за обрію

Я вимолю долю

Для тебе добрую.

Ходить смуток по моїм подвір’ю,

Шелестить в листках старої липи.

Вас нема. А я ніяк не вірю.

В мене Ваші сили перелиті.

Тату, тату, Вашими руками

Тут садилась кожна деревина.

Я прийшла, обтяжена роками,

Найменша Ваша зоряна дитина.

Більше вже нікого не зосталось.

Я – остання ниточка тоненька.

Мамо, тату, надійшла вже старість,

А мені здається – я маленька.

 

 

Мамині сльози гірчать полинами

Підростають всі  три її любі сини,

Докидають у коси її сивини.

Очі в росах,

Срібло в косах…

А весни у вирій летять,

Бо нічого їм тут робити.

Ця жінка не хоче любити

Нікого, крім власних дітей!

Агей!

Зорепадами,

Листопадами,

Залицяннями,

Потім зрадами.

Так судилося їй на віку.

Ходить зрада у шлюбнім вінку.

Тільки коси

Змили роси,

А сльози падали,

І ставали зорепадами,

І ставали самоцвітами

Поміж травами і квітами.

У неї не було нікого, крім дітей!

Агей!

 

А мамині сльози, кажуть,

Зовсім нічого не важать.

Тільки гірчать полинами

За доньками і за синами,

За своїми і за чужими.

Плачуть закохані рими,

І пісні , що про матір співають,

Блякнуть й кудись зникають.

Повертайтеся, діти, додому,

Не бійтесь ні вітру, ні грому.

Вас чекає засмучена мати,

Поспішайте її обняти.

Не везіть матерям обнову,

Осушіть їх сльозу полинову,

Бо найвищі на світі істини –

Материнська любов без відстані.