В моєму земному світі.

Може тихо шуміли ліси,

Коли я народилася,

Може в небі гриміли

Завзяті весняні громи.

Тоді сила-силенна пташні

У садочку водилися,

Ми жили, як могли,

Поміж грішними в Бога людьми.

Ми ходили до церкви

Й Богу, як вміли, молилися,

Святкували різдво

І святили високі паски,

На весіллях гуляли.

Сварилися, і билися.

 

 

Я іду закосичена й боса,

Відчуваю тепло землі.

А на трави вже впали роси.

«По Іллі, – кажуть, – то й по теплі».

І вітається соняшник спілий.

– Ти мене пам’ятаєш? Привіт!

І розцвів тюльпан запізнілий,

Той єдиний на цілий світ.

Незабаром вже прийде осінь,

Листопад замете стежки.

Ходить вітер, холодний і босий,

Без доріг іде, навпрошки.

Я була і щаслива, й багата,

Хоч не знала того й сама.

І сумує батьківська хата,

І вишня, котрої нема…

 

 

ПРО МАМУ

 

Без Вас, мамо…

Теплі руки моєї мами,

Жорсткі, як сухі листочки.

Не жаліла нічого для дочки.

Лагідніша ставала з роками.

Клопоталася про онуків,

Чепурила малу свою хату.

Спочивали тільки у свята

Її натруджені руки.

Мені, мамо, так часто бракує

І Вашої пісні й поради.

Прийдіть хоч у сон, Бога ради,

Бо поруч самотність крокує.

Розчешіть мої сиві коси

Й по-дівоцьки вкладіть на голову.

Я давно вже не ходжу боса,

Та без Вас, мамо, так мені холодно.

 

 

В моєму земному світі.

Може тихо шуміли ліси,

Коли я народилася,

Може в небі гриміли

Завзяті весняні громи.

Тоді сила-силенна пташні

У садочку водилися,

Ми жили, як могли,

Поміж грішними в Бога людьми.

Ми ходили до церкви

Й Богу, як вміли, молилися,

Святкували різдво

І святили високі паски,

На весіллях гуляли,

Сварилися, і билися.

 

 

Бо як без мене тут вона ?..

Ще Бог потримає мене,

Я думаю, на цьому світі,

Як яблука тримають віти,

Допоки час їх не мине.

Як час прийде,

То яблуко із гілки упаде.

Як вітер розгуляється в саду,

То й я колись, як яблуко, впаду.

Заплачуть роси наді мною.

Те, що було не до ладу,

Все відійде разом зі мною,

Якщо було не до ладу.

А як прийде нова весна

І з птаством поведе розмову,

На землю я повернусь знову.

Бо як без мене тут вона?..

 

Де ж той віночок?

Живуть і досі в маминім саду

Мої пісні і вечорова мова.

Я неодмінно знов сюди прийду,

Я неодмінно їх почую знову.

Вони живуть, допоки я живу.

Десь тут віночок мій з волошок синіх…

І дві сльози, що впали у траву,

Гірчать і досі у дощах осінніх…

І дощ сумний, і мамин сад сумний,

І сумно липа дивиться на мене,

Багряне листя опада із клена.

Де ж той віночок із волошок мій?

 

Дихає свіжістю м’ята

Шаленіє і дихає свіжістю м’ята,

Так, неначе на світі вона лиш одна.

Ожива в моїй пам’яті батьківська хата,

Моя батьківска хата в чотири вікна.

Тут на білій стіні рушники з образами –

Споконвічний найкращий в житті оберіг,

Тут живуть голоси мого тата і мами,

І від бід захищає високий поріг.

Та хатина ніколи не буде пусткою.

Тут живуть мої спогади і я живу.

Ходить мама, запнута білою хусткою,

І співає мені колисанку нову.

То огорне теплом, то сповине душу,

Смуток мій колисканкою відведе.

Я Ваш слід, моя мамо, квітками притрушу,

Бо такого тепла більш немає ніде.

На землі підростають мої онучата,

Від негод посивіла я, мамо, сама.

Як же жаль, що нема вже нашої хати,

Як і Вас, в цьому світі давно вже нема.

 

Забуті співи слізьми озивались,

А смуток причаївся у кутку.

Мені здавалось. Ні,Лише здавалось,

що моя доля плаче у сповитку.

Біля колиски плакала матуся

.чого вона? Того не знала я.

Журюся я,  мала та все ж журюся.