18

– Мамо, де моя книжка?
– Яка книжка, сину?
– «Орелія». Та, що в мене на столику лежала.
– Не знаю. Сам бачиш, я щойно прийшла.
– Де моя «Орелія»?
– Може, хто взяв почитати.
– Хто смів взяти мою «Орелію»?
– Заспокойся, сину. Це ж казка. Гарна книжка, я
бачила, але ж казка. Ти вже дорослий. Що за біда, зо
казку хтось взяв почитати?
– То не казка, мамо, то…
Та й подався з хати. Марія пополотніла.
«Куди ж він пішов? Де ж він буде шукати свою
«Орелію»? Ой, дурна я, дурна!»

Андрій повернувся пізно ввечері. Понурий, такий,
наче у нього сталося велике горе. Ні з ким не розмовляючи
і не вечеряючи, ліг спати.

«Не знайшов книжки, – подумала Марія. – Хто ж то
йому сьогодні присниться?»

Дочекалася, доки всі вляглися, заперезалася поясом і
сіла на своє смісце у синовій кімнаті. Тривога виповнювала
її. Що ж буде? На дідову траву надіялася. Бо на себе що?
Що вона може? І місяць світив якось не так, як завжди.
Здавалося, він комусь по-змовницьки підморгував. Кому

– того Марія не знала. Не їй же. Ні, не їй…
Аж гульк – два лицарі в повному лицарському
обладунку стали посеред кімнати, а за ними чоловік у
короні і в королівських шатах. Звідки вони взялися? Не
знати. Король заговорив, не дуже притишуючи голос.

19

– Чого ви стали, вірні мої лицарі? Будіть його, і нехай
він іде з нами. Орелія його чекає.
– Не можемо, Ваша Величносте.
– Чому не можете? Ви найсміливіші і найвідважніші
– і не можете?
– Щось нас не пускає. Щось зупиняє нас.
– Які дурниці! Ось я піду, якщо ви такі олухи.
Але ступив кілька кроків – і теж зупинився.
– Ось тут межа. Далі не можна.
– Що за маячня? Мені все можна. Я – король.
Але далі король не міг зробити й кроку.
– Ваша Величносте, ми в іншому часі, в іншому
вимірі. У них тут свої закони, писані і неписані.
Доведеться відмовитися від цієї затії.
– Ти? Мені? Таке кажеш? Та я тобі…
– Вдома, королю, вдома. Бо тут ми ні над чим не
владні. Треба було брати з собою нашого чаклуна.
Може б він щось розгадав. А ми що? Ми – лицарі. Якщо
треба мечем чи списом – мит готові. А тут щось інше.
То не лицарська справа.
Тут король заговорив гучніше, на повний голос.

– Юначе, прокидайся і ходімо з нами.
Та Андрій спав і навіть губаими не поворушив.
– Чи ти чуєш, юначе? На тебе чекає Орелія.
– Орелія, – прошепотів Андрій.
– Так, Орелія, принцеса, дочка моя. Вона сьогодні не
змогла до тебе прийти. Її місточок спалили. Вставай та й
підемо до Орелії.
– Орелія, – знову прошепотів хлопець. – Я тебе люблю.