16

– Що я наробила! Мабуть, того робити не треба
було. Що буде, коли Андрій похопиться? І чому я не
послухалася старого?
Та встало вже сонце і треба було братися за якусь
роботу. Найперше треба було готувати сніданок. Після
безсонної ночі руки і ноги були важкі, та це були Марїєеі
повсякденні клопоти.

Вийшов заспаний Андрій. Нічого не сказав. Глянув
на матір та й пішов умиватися.

«Ще не похопився, – подумала Марія. – Що ж буде,
коли похопиться? Треба скорше до діда йти і все йому
розказати. Щоб біди якої не було».

Скоренько впоралася та й побігла до діда Михтода.
Боялася, що доведеться діда будити, а він вже з лісу
йшов, несучи цідлий оберемок запахущих трав.

– Здорові були, діду.
– І ти будь здорова та дужа. Бачу, тобі мої грушки
засмакували, що так рано прибігла.
– Засмакували, дідусю. Такиїх грушок ні в кого нема.
– А щоб ти знала, що таки й нема.
Сіли під грушкою. Дід виніс запахущого чаю і кусок
паляниці.

– На, підкріпися. Бачу, що всю ніч не спала і не їла
зранку. Так не можна, бо з силд спадеш. А сили тобі ще
ой, як потрібні.
– Ой, не спала, дідусю. Так спати хочу, що мною
вітер хитає. А не їла… Бо хіба ж до того?
Та й розказала все, що бачила тієї ночі. І за книжку
призналася. Вислухав її дід Михтод уважно, а потім сказав:

17

– Так я і думав. А от що книжку спалила – то ти зробила
зле. Казав же я тобі: нічого не роби, не порадившись
зі мною. А тепер хлопець буде собі ламати голову та
думати, що йому робити. І хто те зна, що він придумає.
Та й Орелія просто так від нього не відступиться, якщо
вже він запав їй в душу.
Марія заплакала.

– А того не треба. Що плакати? Ось іди до мене в садок.
Там є сухе сіно. Лягай та й поспи годину-другу, щоб вдома
уваги до себе не привертати: чого, мовляв, господиня спить
серед дня. А тобі ж і наступну ніч пантрувати.
Не сперечалася. Пішла та й лягла. І як же ж їй добре
спалося на тому сухому сіні. І які ж далекі і теплі сни їй
снилися. Ні, дід Михтод певно-таки чарівник. Добрий
чарівник.

Коли прокинулася, то побачила, що дід Михтод
вибирав довгі і міцні стебельця трав і заплітав їх у довгу
і тугу кісочку. Зав’язавши кінці кісочки, щоб вона не
розпліталася, віддав її Марії.

– Візьми і поклади під подушку свого сина. Ми з
тобю не знаємо, хто до нього прийде тієї ночі. Може,
Орелія, а може… Ця трава нікому не дасть підступитися
до нього. А тепер іди. Я тут за тебе молитися буду. І за
твого сина також. Бо я не відьмак якийсь, а поставлений
Богом на землі для допомоги людям, для захисту їх від
усього лихого.
Прийшла Марія додому – аж тут син її зустрічає.
Неприбраний, неголений, голова закудлана, очі горять,
весь, як несамовитий.