14

Та вже треба пильнувати, щоб потім не картати себе. Дід
таки щось знає. Он якого пояса мені дав».

Аж раптом порух якийсь. Спершу ледь вловимий.
Марія напружилася. На столику заворушилася книжка. І
ось з’явилася постава дівчини. Ах, яка то була дівчина!
Легка, граційна, в розкішних шатах. Ароматний повів
виповнив всю кімнату. Запаморочливий, дурманячий,
аж думка наче зачемріла.

«Воно й не дивно, що мого Андрія так перейняло,

– подумала Марія. – Молодий ще. Он я стара і то…
Пильнувати, пильнувати. Не можна розсіяюватися».
А дівчина сатала біля ліжка, нахилилася о Андрія і
поцілувала його. Марія заледве не скрикнула. Аж сама
собі рота затулила. Хлопець поворушився, але очей не
розплющив.

– Орелія! Ти прийшла, ясочко моя, – прошепотів
самими лише губами.
– Я прийшла, соколе мій ясний. Ніяка сила , навіть
заборона мого батька, не змусила б мене не прийти.
Просила, благала тільки місяця, аби світив. Яким довгим
видався мені цей день. Гості, прийоми, пусті розмови…
Ах, як все це нудно. Поглядала на небо і все чекала, коли
вже нарешті той місяць зійде.
– Орелія!
– А ти чекав мене, мій любий?
– Чекав. Дуже чекав. І думки іншої в мене не було.
Про тебе тільки й думав.
Марія не могла повірити, що це говорив її син, її
Андрій.

15

«Еге-ге. Треба щось робити. Ця дівчина і справді
легко виведе його з дому і поведе, куди захоче. І він піде
за нею. Тепер я бачу, що піде, куди вона скаже».

Такі розмови між закоханими точилися аж до ранку.
Звичайні розмови двох закоханих. Що їх передавати?
Хіба передасиш? Слів забракне. Андрій ніразу не
розплющив очей. А дівчина… Вона стояла біля нього,
сиділа обіч нього не сиільчику, нахилялася до хлопця,
гладилда його і цілувала. А він сонно ворушив гкбами,
і говорив, говорив найпестливіші слова. Марія і не
підозрювала, що їх стільки знає її син. Так тривало аж
до ранкової зорі. Дівчина попрощалася, підійшла до
столика і зникла. Андрій задихав рівно і спокійно. Заснув
міцно і очевидно, без снів. Марія встала, тихенько, щоб
не скрипнув ні стілець, ні підлога, прочинила вікно, щоб
розвіявся дурманний аромат, залишений принцесою,
потім тихенько зачинила вікно, підійшла до столика, з
острахом доторкнулася до книжки.

«Вона в тій книжуі живе чи через неї приходить зі
свого часу?»

Взяла книжку в руки, погортала, потрусила.

«Нема нічого. Тільки малюнок на обкладинці. Гарний
малюнок. Видно, справжній художник малював. А що
коли?.. Правда, дід Михто казав нічого самій не робити…»

Але спокуса була надто велика. Марія взяла книжку,
вийшла з нею на кухню, кинула її у плиту та й спалила.

– Все. Нема місточка. По чому ти тепер прийдеш,
принцесо Ореліє?
І раптом їй стало страшно.