12

подарував. Ще я здивувалася, бо товариш попросив у
нього ту книжку почитати, то він не дав. Аж розсердився.
Я здивувалася, бо мій Андрій ніколи не був скупий.
Завжди був подільчивий. А тут …

– І що ж це за книжка?
– Казка якась. На обкладинці принцеса намальована.
Я так думаю, що це принцеса. Гарна така, в розкішному
одязі. О, згадала. Книжка називається «Орелія». Либонь,
і принцесу так звати – Орелія. Я ще розгорнула і глянула.
Бо, як я вже сказала, і сама люблю казки.
– І що?
– Зараз згадаю. Починалася якось так… «давнодавно,
в незапам’ятні часи, жив-був на світі король».
Якось так вона починається.
– Щож… Принцеса кажеш? Цілком можливо.
– Ви мене, діду, лякаєте.
–Я не хочу, дочко, тебе лякати, але мусиш допильнувати
сон свого сина. Цілком можливо, що та принцеса Орелія
приходить у сон твого хлопця. Таке буває, що дітям
сняться казкові сюжети – і нічого. Але тут зовсім інше.
Може бути, що та принцеса закохалася у твого парубка.
А якщо ще й він у неї – тоді біда. Тоді може вивести та
Орелія твого сина у свої давні, незапам’ятні часи.
– Ой, лихо мені. А що ж робити?
– Головне – не панікуй. Кажу ж тобі : добре, що
ти до мене прийшла. Сама ти з тим не впораєшся.
Тепер треба допильнувати, чи це так, чи це все я собі
придумав. Але пам’ятай: прослідкуєш – сама нічого не
роби. До мене прийдеш.
13

– Добре. Прийду.
Старий зайшов до хати, за хвилину вийшов і
подав жінці пояс. – Візьми цей пояс. Він зробить тебе
невидимою. Можеш спробувати.

Заперезалася Марія тим поясом – і сама себе не
побачила.
– Я казала, що дід Михтод щось придумає, –
посміхнулася Горпина.

– Тепер вже йди. І вдома про нашу розмову ні слова.
Щоб нічого і нікого не сполохати.
Попрощалися з дідом Михтодом. Стара Горпина
вивела Марію на дорогу, і Марія пішла собі, додаючи
ногам пругкості. Вечоріло. Їй треба було скоренько
впоратися і готуватися до неспокійної безсонної ночі.

От і сонце сіло. Андрій, повечерявши, скоренько і
спати вклався. Марія почекала, поки все вдомі затихло,
тоді й сама, заперезавшись незвичайним паском, що
зробив її невидимою, сіла в кутку синової кімнати та й
завмерла, дослухаючись до рівного дихання сина. Місяць
світив як навмисне так, що було видно все, як на долоні.
Знадвору не долинало ні звука. Сонна тиша огортала
кімнату. Марія ніколи й не думала, що непорушно сидіти,
нічого не роблячи, так важко. Ще трошки – і Марія ледве
не заснула. Хоч сама себе щипай за ніс.

«Е-е, так не годиться. Так я все на світі проспати можу.
Так і не допильную, хто ж то такий баламутить мого
сина. А може і справіді то дідова фантазія? Може й Орелії
ніякої немає? Книжка собі та й годі. Казака. А я сиджу тут
і зі сном борюся. Тьху! Потім сама з себе сміятися буду.