70

А що ж хлопці? Та нічого. За коси вони й не думали
братися.

– Щось холодно, Кириле. Чи не так?
– Та досить прохолодно, -сказав Кирило. -І роса
така, що хай йому грець. Закутаймося в рядна та й
поспимо ще трохи. Нічого з тим ячменем не станеться.
Пізніше покосимо.
– Оце ти добре сказав.
Як вирішили, так і зробили – полягали спати. Ходить
Іван, аж руки йому чешуться за косу взятися. Та не
береться: та дівчина йому не веліла. Ходить, нудиться
та все до пісні бджоли дослухається. Невидима усмішка
йому на уста набігає.

Аж коли настав вечір, а старші брати все ще спали,
Іван, невидимий, підійшов до братів і дав кожному по
міцному щиглю. Хлопці заворушилися.

– Ти що, Даниле, здурів? Чого ти б’єшся?
– Це ти здурів. Завіщо ти мені щигля дав?
Тут вони нарешті розплющили очі -і про щиглі
забули: побачили, що вже нерано.

– Це вже й вечір?
– Та вечір.
– Додому пора.
– Та пора.
– А що ж ми батькові скажемо за косовицю?
– Та щось скажемо.
– Шкода, що Іана з нами нема. Він, хоч і дурень, та
всю роботу робив справно.
Приїхали додму, а батько й питає:

71

– Ну як? Впоралися? Викосили ячмінь?
– Та ні, не викосили.
– А що ж так?
– Та… Ячмінь ще не поспів, коси неклепані.
– Та ж я сам вчора коси клепав. І на ячмінь дивився.
Він саме під косовицю. Щось ви, хлопці, не теє. Це
нікуди не годиться. Доведеться вранці мені самому їхати
ячмінь косити.
І поїхав. А що мав робити? Викосив ячмінь, а
наступного дня загадав синам жито вижати.

– Там клинчик невеликий. До вечора впораєтесь.
Та з хлопців які косарі, такі й женці. Вони й не думали за
серпи братися. Як приїхали, так і повлягалися спати. Серед
дня прокинулися -сонце дуже припікало. Скупнулися в
річці, з’їли полудень, а за серпи й далі не беруться.

Надвечір Іван знову будить братів щиглями. Повставали
хлопці та й ну позіхати і нарікати на свою долю.

– І за що ми мусимо так каратися?
– Ото треба було Івана не відпускати. Тоді б і горя
не знали.
– І прийшло ж таке дурневі до голови – іти світ-заочі.
Чи сам таке придумав, чи підказав хто…
– Він десь там, певно, лайдакує і не думає, як ми тут
бідуємо.
– Певно, що не думає. А ще братом називається.
Ледве втримався Іван, щоб нічого не сказати. Але
таки втримався.
Побідкавшись отак, поїхали додому. Приїхали, а
батько і питає: