68

Минав час. Іван вже й забувати став про ту дівчину
чи мавку у вінку з волошок, що явилася чи намріялася
йому у надвечір’ї посеред поля. Чи вона була? Чи справді
намріялася?..

«Та ні. Либонь-таки вона була. Авжеж була. Я й
голос її пам’ятаю».

Та, коли раптом чув пісню бджоли, здригався і
завмирав, дослухаючись.

Надходили жнива. В отій порі знову побачив Іван
свою дівчину-мрію. Побачив і посміхнувся їй:

– Здорова була, дівчино.
– І ти здоровий будь, парубче. Ну що, ти і далі терпиш
кривду від своїх братів?
– Терплю. А що маю робити? Вони ж мої брати.
– Я прийшла, щоб тобі допомогти. Давай зробимо
так. Ти скажеш вдома, що ідеш світ-за-очі. А сам нікуди
не підеш. Просто я зроблю тебе невидимим. Це не
надовго. Побачимо, що з того вийде.
– Одурити? Якось воно… Я так не звик.
– Твої брати дурять батьків кожного дня. Ще й тебе
оббріхують. Мусимо ми їх провчити. Мусиш якось себе
захищати. Якщо досі не навчився, то вчися хоч тепер.
– А потім що?
– Побачимо. Зроби так, як я тобі кажу.
Прийшов Іван додому та й каже:
– Думав я, думав, дорога родино, та й надумав піти
світ-за-очі.
– Куди ж ти, сину, підеш, такий недолугий та невдатний?
– заголосила мати. Шкода їй стало Івана, бо ж таки син.
69

– Не плачте, мамо. Серед чужих людей може і я
чогось навчуся. Не все ж мені в дурнях ходити. Навчуся
кусень хліба заробляти, щоб ніхто мені не дорікав, що я
дурно харч переводжу.
Ще дужче заплака мати.

– Ну що це ти надумав, сину? Ну хто ж тобі куском
хліба дорікає? Якщо батько часом і сказав щось кривдне,
так то ж не зі зла, а щоб навчити тебе уму-розуму. То ж
батько, йому щось і вибачити можна.
– Цить, стара. Не стримуй його. Нехай іде. На одного
їдця менше буде. А ви, хлопці, лягайте спати, бо завтра
вам раненько вставати. Поїдете ячмінь косити.
– А чому вже так зраненька? Хіба пізніше не можна?
– Косити треба з росою. Те знає кожен, хто коло
землі ходить. Земля ледачих не любить. Так що ідіть
відпочивати, щоб встали завтра до сходу сонця.
Похнюпилися хлопці.

– То нехай би може Іван з нами їхав, – сказав Данило.
– Так. Нехай би їхав, – додав Кирило.
– Та навіщо він вам, одна морока, -насурмонився
батько. – Та нехай вже йде, куди зібрався. Я його з хати
не жену, сам надумав.
І тут Іван почув пісню бджоли. Спаленів хлопець.
«Вона вже тут…»

– Ти диви! Така пізня пора, а ще бджоли літають, –
здивувалася мати.
Вийшов Іван з хати -та й став невидимим.
Переночував у стодолі, а вранці з братами у поле подався
подивитися, як вони без нього працювати будуть.