64

– Та ні, нехай вже їде з нами, – в один голос сказали
Данило і Кирило. -Нехай їде, то може до чогось
привчиться.
Приїхали в поле. Брати під возом спати полягали,
а Іван взявся за роботу. Все поле зорав, не присівши.
Стало сонце до вечора хилитися, будить він своїх братів.

– Вставайте, браття. Додому пора.
Встали хлопці, продерли очі, на сонце глянули.
– Ого! І справді вечір. Пора додому.
– Давай спершу полудень з’їмо. Щоб мати не
здогадалася.
– Давай. Я вже і справді їсти захотів.
З’їли вони що мали, Івану ні крихти не лишивши.
От приїхали вони додому, а батько їх питає:
– Ну, як вам працювалося, сини мої? Зорали поле?
– Зорали, тату.
– А що Іван? Знов ледачкував?
– Та спав під возом цілий день. А так хропів, аж коні
харапудилися.
– Ото біда… Готуй, стара, добру вечерю хлопцям.
Наробилися. Тай Іванові щось там дай. Те, що з обіду
зосталося.
І цього разу нічого не сказав Іван. Тільки подумав собі:
«А може я й справді дурень, що мене за такого мають?»
Подумав собі так – та й нічого.

– Завтра, хлопці, сіяти поїдете, – сказав батько.
– А того лежибоку не беріть вже з собою. Навіщо він
вам? Нехай вдома сидить.
– Та ні, нехай їде, – в один голос брати.
65

Приїхали в поле. Старші брати знову під возом
вмостилися, а Іван за роботу взявся. Працював цілий
день. Все поле засіяв. А під вечір вже хотів розбудити
своїх братів, коли чує – десь бджола зазумрила. Не встиг
здивуватися, бо пізно вже, коли дивиться -аж дівчина
стоїть по серед поля. І де вона тут взялася? І звідки?
Не знав того Іван. Він задивився на неї, що й про все на
світі забув: і про свою кривду, і про ледачих братів своїх.
Тільки, либонь вперше пошкодував, що вродою не вдався.

«От був би я, як один з моїх братів, – мрійно подумав
хлопець. – А так що?..»

Дівчина була така гарна, що й очей він неї не можна
було відвести. Очі, як волошки в житі, личко, як яблучко,
коса до пояса, а на голові вінок з волошок.

«Шкода, що мої брати сплять, – зітхнув Іван. – Ото б
здивувалися. А коли розкажу, нізащо не повірять. Зайвий
раз дурнем обізвуть».

А дівчина підійшла до хлопця і тихо спитала:

– Чого ти на мене так дивишся?
– Бо гарна.
– І ти гарний.
– Я… Ні. От брати мої гарні -то правда. Там такі красені.
Тільки сплять вони. Зараз я їх розбуджу – то й побачиш.
– Не хочу я на них дивитися. Бачила вже. У тебе краса
особлива. ЇЇ оком не видно. Її треба відчути серцем. Це
краса справжня. Вона в тобі.
Зашарівся парубок. Слів таких йому ще ніхто не казав.

– Звідкіля ти тут взялася, дівчино? І чому раніше я
тебе тут ніколи не бачив?