62

Пісня бджоли

Ж
Ж
или собі чоловік і жінка, і було у них три
сини. Мати синами не натішиться, батько
синами не нахвалиться. Не кожному таке дано -мати
аж три сини. Два сини -як соколи: і силою, і вродою
вдалися, а третій син – так собі: невисокий, непоказний,
ні сили великої, ні вроди.

– Розумні у нас два старші сини, – казали між собою
батько з матір’ю.
– А менший не вдався, – зітхнула мати. – Ні вроди, ні
розуму.
– Так часто буває, – невтішно зітхнув батько.
– Найменший – то й дурень.
Аж сплюнув з пересердя.
І як він буде на світі жити?
– Та якось бде. Не гризися так. Попри старших братів
і він якось проживе.
– Гей, хлопці, -гукнув батько на синів. -Лагодьте
воза та поїдьте-но в ліс. Дров треба нарубати, а то палити
нічим. А ще ж і про зиму подбати треба.
Доки старші брати позіхали і потягалися, Іван вже й
воза злагодив, коней запріг. Та й поїхали.

63

Старші брати полягали собі у затінку та й поснули.
А найменший, Іван, рубає – аж йому спина мокра, піт очі
заливає. От вже й сонце до вечора хилиться, а хлопці
сплять собі, хоч би їм що. Про роботи й гадки не мають.

– Гей, браття, – будить їх Іван. – Вставайте. Додому час.
Стали хлопці, протерли очі -а дрова вже й на віз
вкладені. Переморгнулися між собою.

– Ти диви! А наш дурень вже й з роботою впорався.
– Добре мати брата дурня.
От приїхали вони додому, а батько і питає:
– Ну, як вам працювалося, хлопці?
– Та добре працювалося. Іван спав цілий день у
затінку, а ми з Данилом он скільки дров нарубали.
Похвалив батько старших синів, а на меншого глянув
скоса: мовляв, тільки хліб переводить. Нічого Іван на те
не сказав, але дуже прикро йому стало. Тут побачила
мати, що хлопці полудень не з’їли. Навіть не зачіпали.
Як склала у вузлик, так і додому привезли.

– О, а що це ви, хлопці молодці, полудень не з’їли?
– Та якось… Їсти не хотілося.
– Бути такого не може. Коли людина працює, той
мусить і їсти. То лежибокам їсти не обов’язково.
Та й глянула на Івана. А той сидить, рук не чуючи.
А поперек йому болів так. що й розігнутися годі.
Наморився хлопець. Та не так йому дошкуляла та втома,
як прикрі слова батьків та братів.

– Завтра, хлопці, орати поїдете, – сказав батько.
– А Іван… Нехай може вдома залишиться. З нього
однак толку ніякого.