6

– А чому ж твій батько такий жорстокий? – Ледь
чутно спитав хлопець.
– Бо він – король. А королі всі жорстокі.
– Але ж ти…
– Я – принцеса.
– То ти ж його дочка.
– Так, дочка. Тому він і боїться.
– Чого боїться?
– Щоб я заміж не вийшла та не народила йому
спадкоємця.
– Але ж так мусить бути. Кожен король про те тільки
й мріє.
– Всі королі про те мріють, окрім мого батька.
– Але король же не вічний.
– А мій батько думає, що він вічний. Ой, загаялася я.
Пора мені.
– Побудь зі мною, ясочко, ще хоч хвилечку.
– Не можу. Незабаром вже вранішня зоря до місяця
вийде. Прощай, мій соколе ясний, мій орле сизокрилий.
– Приходь.
– Прийду.
А потім Андрій міцно засинав і наранок вже не міг з
певністю сказати, чи все це йому наснилося, чи було насправді.
Світило сонце. Розгорався день. Щоденні клопоти
обсідали всіх. Тільки Андрій ходив задуманий, як загублений.
Ледве чув, що йому говорили. А часом і не чув.

– Чи тебе, парубче, дурманом обпоєно? – Непокоїлася
мати. Дивився на неї і не знав, що сказати, бо й сам до
ладу не розумів, що з ним.
7

– Андрію, чого шукаєш? Чи не вчорашнього дня
часом? – Посміхалися друзі.
– Ні, я шукаю ночі, – відповідав цілком серйозно хлопець.
– Що з ним? – Дивувалися.
– А що з ним? Закохався, либонь. Андрію, у кого ти
закохався?
– У свій сон.
Зачудовано знизували плечима та й давали хлопцеві
спокій. А той з нетерпінням чекав вечора, чекав, доки
місяць зійде і до нього прилине його казка, його мрія,
його небачений сон. Книжка про принцесу Орелію
лежала на своєму місці. Ніхто не смів би її взяти. Хтось
якось попросив ту книжку в Андрія почитати, так той
ледве не у бійку кинувся.

– Не дам, – каже. – То моя книжка.
– Та твоя. Чого ти? Я просто хотів…
– Не можна.
– Але чому?
– Ну… Не можна.
Так і не зумів пояснити.
І знову надходила ніч. І знову тривала казка, гарна,
як сон, як весняна погідна днина.

Андрій вже не був хлопчиком, а парубком. Якщо вночі
хлопець не мав нормального сну, то вдень не було з нього
нормальної роботи. Все ходив та й ходив, як сновида.
Йому щось кажуть – а він не чує, його про щось питають

– а він мовчить, наче не до нього. Занепокоїлися батьки.–
Що з нашим сином? – Бідкалася мати.– Та… Діло молоде.
Може закохався хлопець. Свої роки згадай, – заспокоював