56

– Тоді віддай нам свою силу. Бо ти й і справді сильна.
Віддай нам свою силу – і ми станемо дужчими.
– І сили своєї я вам не віддам. Вона потрібна мені,
щоб боротися зі злом.
Як не лютували вітри, а зробити нічого не змогли.
Посвистіли, поревли та й полетіли собі геть. Ліс з полегкістю
зітхнув. Поруч плакала зламана молоденька берізка.

– Дякую вам, дуби-велети, що захистили ви мене від
злих вітрів. Я ніколи не забуду вашої допомоги. Не плач,
берізко. Ми порятуємо тебе. Дякую і тобі, клен-дерево,
за силу твою і мужність. Без тебе я пропала б. Закрутив
би мене вітер у своєму вихорі.
Дівчинка розгублено стояла і не знала, що їй робити,
кого їй рятувати, кому допомагати. Та тут з’явився
Лісовик-Боровик.

– Ой, дідусю, я стільки страху натерпілася.
– Нічого, дівчинко, зате ти перемогла сім вітрів.
– То не я перемогла, дідусю. Їх перемогли дуби-велети.
– Я їх не змушував. На те їх добра воля була. Я ж сам
втручатися не мав права. Такий порядок у нас.
– А берізка… Їй болить. Вона страждає.
– Не журися. Ми врятуємо її. І її, і все, що ті вітри
накоїли. А бешкету вони наробили чимало. Та ти забуваєш
про Семицвітку. Вона допоможе нам навести порядок
в лісі. Ану, Семицвітко, допоможи нам. Попрацюй для
добра. Зроби все так, як було до бешкету вітрів.
Загуло, зашуміло в лісі. Та це був лагідний шум.
Струнка берізка посміхнулася, дуби-велити хитнули
своїми кронами, птаство обізвалося.

57

Тепер Оля почувала себе цілком дорослою. У неї
були зовсім дорослі проблеми. Тепер дівчинка, як
тільки чула, що хтось на селі хворий, відразу ж бігла до
хворого зі своєю Семицвіткою. І скрізь ця квітка робила
дива. Хворі одужували. Про Олю і її чудодійну квітку
по сусідніх селах заговорили. До неї стали привозити
безнадійно хворих. Інколи дівчинка і без Семицвітки з
хворобою справлялася. Покладе руки на хворого, скаже
слово – і людині легше стає. Люди з такого дивувалися і
тішилися. Хто не вірив у таке диво, переконувався, що
це правда. А деякі лікарі обурювалися.

– Як можна! Дівчисько якесь!
– У неї ж нема медичної освіти!
– Знахарка!
– Та навіть не знахарка. Відьма!
– Справжнісінька відьма!
– Почекайте, – заступалися декотрі за Олю. – Відьми
ж зло роблять. А дівчинка тільки всім добро робить.
Людей рятує. Стількох вже на ноги поставила.
– Однак відьма.
Та до тих балачок мало хто й дослухався. Хіба ті,
кому порятунку не треба було шукати. Люди у своїй біді
шукали рятунку у дівчинки з її чудодійною квіткою.

А якось у пізній вечір до Олі зайшла статечна пані.
Уважно розглянувшись по хаті, сіла у фотелик, довго
мовчала, а потім повела дивну річ.

– А скажи-но мені, дівчинко, чи знаєш ти, хто я така?
Ні, Оля не знала, хто ця жінка, але від неї віяло холодом і
якимсь острахом. Оля ні за що не підійшла б до неї близько.