52

Прибігла Оля до баби Теклі, а та проясніла та й не
надивується.

– Ах, ти ж, дитино моя! Яке у тебе добре серце! Хто
ж прислав тебе до мене, бідної та самотньої?
– Сама прийшла. Мама сказала, що Ви лежите – то я
й прийшла.
Та й ну по хаті поратися. Прибрала, зварила кулешику,
а потім їй сяйнула думка: « ану ж …спробую…»
Та й показала бабі Теклі свою Семицвітку.

– Це просто диво якесь, – захоплено розглядала квітку
жінка. – Скільки на світі прожила, квітки такої ще не бачила.
І сталося диво: баба Текля по-маленько, сама собі
не вірячи, наче й не помічаючи того, встала з постелі і
перейшлася по хаті. Дівчика стежила за бабусею, готова,
коли що, підхопити її. Та бабуся, хоч і квола була, міцно
трималася на ногах.

– Дивота, – сказала. – А лікар сказав, що я вже буду
вмирати.
– Та навіщо вам вмирати, бабуню? Світ такий красний.
– Та я й сама не хочу. Але так лікар сказав.
– Живіть, бабусю, довго і будьте здорові. А коли що
– то кличте мене.
Ах, як же дівчині стало гарно, що вона допомогла
старій самотній жінці. З того часу Оля так і ходила
по селі, шукаючи, кому потрібна її допомога. Там діти
без догляду зосталися, там чиясь мати занедужала,

-то вже без неї не обійдеться: допоможе, пожаліє,
розрадить.
– І де воно таке добре взялося? – дивувалися в селі.
53

– Такий талант тій дитині Бог дав – робити на світі
добро.
А коли дівчина вирятувала з води дитину, то почула
голос Лісовика-Боровика.

– Це сьоме добро, яке ти зробила. Можеш зупинитися.
Щоб стати чарівницею, того досить.
– Не можу зупинитися, дідусю. Це ж так гарно –
приносити людям радість. Тепер я завжди робитиму
добро. Навіть якщо й не стану чарівницею. Хіба можна
рахувати, скільки ти добра зробив, це однадково, що
рахувати людські усмішки. Добро просто треба робити.
Чим більше, тим краще.
Розповідала мамі. Тішилися обидві.

– А ще ж мені треба, мамо, сім вітрів перемогти.
– Це, мабуть, дуже складно і небезпечно. Це ж стихія.
– Розумію, мамо, але мушу.
– Ой, дочко, жила б ти краще, як другі дівчатка
живуть. Спокійно, без всяких турбот. Вишивала б,
училася б усякої домашньої роботи.
– Не можу, мамо. Тепер вже не можу. У мене
Семицвітка. Тільки думаю тепер, де тих вітрів шукати,
щоб їх перемогти. Хоча дідусь казав, що вони самі мене
знайдуть.
– Коли знайдуть? І де знайдуть? Мусиш бути готова
до всяких несподіванок.
– Я готова, мамо.
– Але як же ж ти здолаєш тих вітрів? Ти ж така
маленька і тендітна.
– Здолаю, мамо. Мушу я їх здолати.