44

– Добре ти гриби збираєш. Я дивився за тобою. Нічого
не зруйнувала, нікому школди не завдала. Це я на тебе
грибів наслав, щоб ти не йшла додому з порожнім кошиком.
– Дякую Вам, дідусю.
– А ще… Зяблик мені казав, що ти казки любиш і що
ти навіть мрієш стати чарівницею.
– Зяблик казав? А хіба зяблики вміють розмовляти?
– Вміють. В природі, моя дитино, всі ромовляють.
Тільки люди до тих розмов не дослухаються. А
вартувалао б дослухатися.
– Так, я дуже люблю казки. А що мрію стати
чарівницею… Моя матуся сміється з того. Та я й сама…
– Це зовсім не смішно. Ти цілком можеш стати
чарівницею. Якщо захочеш, якщо не передумаєш. Тільки
треба…
Тут у лісі шум-гам почувся.

– Пробач. Мушу бігти. Це хлопчики-пустуни до лісу
прийшли. Я їх знаю. Треба за ними дивитися, аби шкоди
якої не наробили.
І зник. Чекала Оля, чекала, думала, що знову з’явиться
той незвичайний дідусь, що на боровика схожий. Дуже їй
хотілося знати, що ж треба зробити, щоб стати чарівницею.
Та дідусь більше не з’являвся. Треба було вже йти додому,
аби її темрява не застала в лісі. Темряви дівчинка навіть
вдома боялася, не те, що в лісі.

От іде вона, йде, а на зустріч їй зайчик. Такий
маленьий, сіренький, скаче собі і зовсім її не боїться.

– Ах ти ж маленький, ах ти ж сіренький, – заговорила
з ним дівчинка.
45

– Ти такий сміливий. А всі кажуть, що зайці боягузи.
Та ти бережися. Я тут недавнечко лисицю бачила. А вона
знаєш яка хитра.
– Знаю, знаю, -відповів їй зайчик. Оля від здивування
аж брови звела.
– Лисичку я й сам боюся. А тебе ні. Чи ж не ти мені
взимку морквинки викладала на своєму городі? Взимку
нам, зайцям, дуже сутужно. А ти нас від голоду рятувала.
– Я б вас і від холоду порятувала, та ви, зайці, не
можете жити в людській оселі.
– Не можемо. То правда. Та це не біда. У нас на зиму
шубки тепленькі. А от морквина ніколи не зайва.
– Приходь, сіренький, взимку. Я тобі ще моркви
приготую. А.зараз ховайся, щоб тебе лисиця не
зловила
– Мене Лісовик-Боровик до тебе прислав. Він велів
передати тобі таке: аби стати чарівницею, треба…
Тут і справді поблизу майнув рудий хвіст лисиці.

– Тікай, зайчику. Лисиця.
І сказала вже до лисиці:
– Яка ж ти недобра. Хитра і недобра.
Оля й не сподівалася, що лисиця їй відповість. А
руда відповіла, пред тим сердито блиснувши очима:

– А якби ти їсти захотіла? І тоді ти також шкодувала
б зайчиська, що дурно по лісу шастає?
– Не знаю. Переходь на інший харч. На горіхи,
скажімо. І смачно, і корисно.
– На горіхи? Ха-ха! Хоч у мене і пишний хвіст, але
ж я не білка.