4

– О тут і живи. Буде тобі зручно. Нікого і нічого
не бійся. Ти самотній і я самотній. Будемо разом свою
самоту долати.
Сам же дід біля крениці і оповістив, що сьогодні
лелека і почне казки розказувати.

Як тільки сонце до заходу схилилося, всі стали
сходитися до хати діда Свирида. Набилося і дорослих, і
дітей повнісінька хата – всім цікаво.

– Тільки так, -застеріг дід Свирид, -сидіти тихо,
не пустувати, нашого лелеку не лякати. Я його для
зручності Лелесиком назвав.
– А можна його погладити? -спитав хтось з
найменших.
– Ні, не можна, -суворо сказав дід Свирид. -Дивитися
можна, а гладити ні. Лелесик до рук не звик.
Хто вмостився на постелі, хто на лавці, хто на
колодці, а хто – так просто навпочіпки присів. Затихли
всі тай слухають. За вікнами зима хурделить, у грубці
дрова потріскують, старий лелека казку розказує.

5

Орелія

К
К
оли надходила ніч, Андрієві здавалося…
А може не здавалося… Що з книжки, котра
лежала на його столику біля ліжка, а це була казка
про принцесу Орелію, виходила дівчина, красуня у
шатах, легка, наче зіткана з місячного сяйва. Вона
виходила і сідала на стільчику обіч його ліжка.
Дівчина доторкалася ніжною рукою до його волосся,
обличчя, рук. Її голос звучав, як шепіт вітру, як шелест
калинової гілки.

– Місяцю мій ясний, орле мій сизокрилий, дивлюся
я на тебе і ніяк не можу надивитися. Я дивилася б на
тебе вдень і вночі. Якби могла.
Андрій, не розплющуючи очей, спитав, ворушачи
самими лише губами:

– А чому ти приходиш тільки в мій сон?
– Я випросила у свого батька хоч це: бачити тебе
при ясному місяці, коли ти спиш. Я не можу порушити
батьківську заборону, бо тоді… Я не зможу бачити тебе
зовсім. Батько грозився посадити мене у високу вежу.
А там я зможу розмовляти хібащо з буйними вітрами
через загратоване віконце.