Душа птаха

І хлопець знову заграв. Та не просто заграв, а всю свою спраглу душу вкла ту мелодію.
– Добре граєш, – сказала господиня гори. – Ох, … нагадав ти мені, … зн. і я колись одного флояриста. Давно це було. Ох, і грав же він. Як ото ти. А рубок був такий, що більше таких нема. Вперше тоді я пошкодувала, що му бути господинею гори, що не можу бути звичайною сільською дівчиною. Тоді L
парубок був би мій. А покажи-но мені свою флояру.
Взяла в руки, подивилася і засміялася.
– Це вона! Я на ній мітку колись зробила. Бачиш, малесенький коштовний камінчик блищить. Майже непомітний. Це я його поставила. Це та сама флояра.
– Тоді той парубок то був мій дідусь.
– Ох, моє камінне серце такого не витримає. Чи хочеш, хлопче, щоб я тобі якось віддячилася за твоє високе мистецтво?
– Вже те, що ви мене слухали – велика для мене втіха.
– Але ж не просто з дива ти забрів у наші краї. Є у тебе якась потреба.
– Є, пані матко. Я хочу знайти злого чаклуна Чака і, з доброї його волі чи ні, взяти у нього чарівний перстень.
– О, дуже небезпечне діло ти задумав, хлопче. Чи мало хлопців увійшли в гору, а назад не вийшли. Оплакали їх матері – та й по всьому. Чи хочеш ти й собі такої долі?
– Не хотів би.
– І я не хотіла б.
– Але мушу. Що вже буде.
– Либонь, дівочі очі тебе до того змусили.
– Не змусили, але без тих очей не обійшлося.
– І рада б я тобі допомогти, хлопче, та не можу. На чаклуна я впливу не маю. Над чаклуном у мене ніякої влади. А свій чарівний перстень він так береже, що ніхто до нього і доступитися не може. Хіба його дочка. І то непевна я з того.
– А в нього і дочка є?
– Так. Має він єдину дочку, яку любить понад усе. Мара її ім’я.
– Мара? Хіба ж це ім’я для дівчини?
– Ну … Як батько захотів, так і назвав. Його справа. І гарна дівчина, між іншим. А от … Мара.
– А може ж таки Марія?
– Ні, хлопче, Мара. Вона єдина могла б тобі допомогти. Але, сам розумієш, коли почує, що ти для іншої дівчини стараєшся, то…
– Гаразд. Але найперше я мушу потрапити до того чаклуна.
– Потрапиш. Але перед тим я б радила тобі ще раз все зважити.
– Вже зважив, пані матко. А тепер відчини свою гору і впусти мене.
Зітхнула господиня гори і відсунула скелю.
– Заходь. Будь володарем, а не гостем.
Сказала це якось сумно, а потім додала:
– Ще не пізно. Ти ще можеш передумати.
– Ні, не можу. Я слово дав.
Кирило сподівався, що потрапить у суцільну темряву. Але тут скрізь було якесь дивовижне світло.
– Дивуєшся? Це каміння коштовне сяє. Тут скарбів, хлопче, неміряно. Вистачило б не для одної людини і не на один вік. Та люди сюди не заходять. Я їх – е
пускаю. Бо людина жадна по своїй природі. їй все мало та й мало. Люди все б перевели нінащо. Тільки для того, щоб хизуватися. А це ж краса. Її любити і берегти треба. А он кажани каганці понесли. За ними підеш – і прийдеш прямісінько до чаклуна. А там вже будь обачний. Бо не обминути тобі долі твоїх побратимів.
– А що з ними сталося?
– Того не треба тобі знати наперед. Однак ти нічого не зміниш. Це буде залежати від тебе і від твоєї долі.
– А я везучий, пані матко.
– То нехай тобі щастить.
І Кирило пішов за тими маленькими світелками, що блимали попереду.
– Чаку, – гукнула господиня гори. – До тебе гість.
І почувся сміх, як грім, аж гори затремтіли.
– Гість, кажеш? А ти нічого не наплутала, стара пройдо?
– Ні, не наплутала. І нічого мене ображати. Бо як набридне мені, то вижену я тебе зі своєї гори – тоді знатимеш.
– Ну-ну, не сердься. Я так, без злості. Ми ж з тобою давно приятелі.
– Цур тобі та пек з таким приятелюванням. Не хотіла б я мати тебе ні за приятеля, ні за ворога.
– То, кажеш, гість до мене? Давно вже в мене гостей не було. Аж нетерплячка розбирає.
– Не ображай його. Це добрий хлопець.
– А хіба ж я когось образив? Ну скажи, хіба ж я образив когось?
– Краще помовчи, Чаку. Мені дуже прикро, що в моїй горі живе така непотріб, як ти.
– Ну-ну, ти не дуже, бо й справді можеш мене розсердити.
– А ще той хлопець грає на флоярі. Прекрасно грає. Ти в тому не смислиш, бо тобі ведмідь на вухо наступив, але донька твоя нехай послухає.
– О, Мара розважиться. А то зовсім занудилася, бідненька… О, бачу вже його.
– Дивися мені, щоб не скривдив хлопця. Бо у мене терпець урватися може.
Але Чак вже не слухав її. Він був зайнятий гостем.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 5 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.