Душа птаха

Та й заплакала. Було аж чудно дивитися, як вона плаче. Її сльози капали на кам’яний поміст і ставали перлами. Вона збирала ті перла і по пригорщі роздавала кожному.
– Це ще не всі, бо я плакала всю ніч, переживаючи за вашу долю і за долю доброго мого флояриста. Мої сльози-перли принесуть вам щастя, бо то щасливі сльози, сльози радості. А зараз, Кириле… Відправ хлопців по їхніх домівках і, моя тобі рада: зніми чари з цього персня. Залиши йому тільки одне чудо: берегти дівчатам їхню вроду й молодість. І все. Бо завжди знайдеться на світі якась недобра людина, яка може з його допомогою стати злим чаклуном. Як Чак. Тепер він вже вам не страшний. Бо без персня він не чаклун.
– Ні, пані матко, я ще не все зробив.
І Кирило перекинув перстень з руки на руку, сказавши:
– Я хочу, щоб Марусина мати була жива, молода і гарна, як колись.
Здалека з’явилося біле видиво, наче біла хмаринка. Вона наближалася. І п< всі побачили молоду у шлюбній сукні, гарну, як вранішня зоря. Вона, усміхи всім поклонилася, і тихо спитала:
– Це мої весільні гості?
І до Марії:
– А ти хто? Ти моя дружка?
Дівчина з плачем кинулася до матері:
– Мамо, я дочка ваша.
– Ах так. Пригадую. Була у мене дочка. Маруся. Ти Маруся?
– Так, мамо, я Маруся.
– Ми тепер, як сестри… А як же так сталося?
– Оцей хлопець порятував всіх від біди. Йому дякуйте, – сказала господ гори. – Тепер всі будете щасливі.
– Тепер згадала. Я все згадала. Ходімо, Марусю, я покажу тобі прекрасний рокий світ, і ми в тому світі будемо жити.
І тут почувся розпачливий крик Чака. Це він вхопив перстень (уже не ча ний, але він ще того не знав) і чимдуж мчав до господині гори.
– Тікаймо, – зойкнув хтось. Але господиня гори всіх заспокоїла.
– Нема чого тікати. Чак більше не чаклун. Тепер чаклун Кирило. На ща не злий. Хлопці, оточіть Кирила. Чак може на нього напасти, щоб відібрати г стень. Ото єдина небезпека.
– Захистимо Кирила. Не дамо перстень.
А тут і Чак прибіг.
– A-а! То ви всі тут? А як же ж ви…
Він ще не знає, що у нього не чарівний перстень, і починає щось шептати і торкатися до кожного хлопця. Це виглядало дуже кумедно. Всі посміхалися, а закипав від люті. Нарешті він все зрозумів і кинувся до Кирила. Та хлопці сто щільною стіною, високі, кремезні, як дуби.
– Віддай мені перстень. О, чому я тебе відразу не обернув на сотого баранг
І тут нарешті Чак побачив молоду. Він остовпів, якийсь час стояв з роззяї ним ротом і не міг видобути слова. Лише потім якось притишено сказав:
– О, і ти тут. Така ж прекрасна… Як же це?
– Бачиш, ти до такого не додумався, щоб мене оживити, хоч і мав у руках рівний перстень. А хлопець додумався. Бо він має душу. А ти її не маєш.
– А я ж міг… Слухай, залишайся зі мною. Забудемо минуле і будемо ж утрьох.
– Ні, я піду. І Марусю з собою заберу.
– Мару? Не дам.
– Тепер ти вже нам нічого не зробиш.
І тут обізвалася Марія.
– А пам’ятаєш, Кириле? Ти обіцяв заграти на флоярі про мою маму…
Кирило взяв флояру і заграв. Ах, яка то музика була. Певно, флояра і сама здивувалася, бо вона в своєму житті ще такого не грала.
Вийшли з гори, позаплющувавши очі від сонячного світла. Днина стояла, як золото. Сонце сяяло на повну силу, наче й воно раділо за тих полоняників, що вийшли із темної гори. Господиня гори вийшла їх провести.
– Приходь інколи, Кириле, розважити мене стару своєю флоярою. Люблю її, як світ цей.
Відправив Кирило всіх по домівках, подбавши, щоб ті домівки в кожного були. І домівка, і подвір’я, і все, що має бути на подвір’ї.
– А далі дасте собі раду самі, – сказав на прощання. – Коли в людини є сила, здоров’я і працьовиті руки, то така людина не боїться ніяких труднощів.
Довго дивився на Марусю, а потім відправив і її.
– Що ж попросити собі на останок? – спитав хлопець чи то у себе, чи в того білого світу, що пишався довкіл.
– Щось же ж і я заслужив. Найперше… Щоб моя мама була при силі та при здоров’ї. Щоб я був майстром на всі руки, і щоб все мені вдавалося. Не хочу я ні золота, ні скарбів, а хочу, щоб я нарешті опинився у себе вдома. А далі, персню, залишайся дівочою втіхою: бережи дівчатам молодість і красу. А більше не роби ніяких див, аби не потрапити знову в хижі руки якогось чаклуна.
І опинився Кирило на своєму подвір’ї, біля своєї хати. Вибігла заплакана мати і кинулася синові на груди.
– Все, мамо, все. Плакати не треба. Я повернувся. Тепер і ми заживемо не гірше за других, а може й краще.
Прислухався.
– А що це за музики витинають, аж сонце в небі танцює? Чи не весілля часом?
– Так, сину, весілля, – сказала це сумно, аж, наче не хотіла торкнутися болючої рани.
– У кого ж то таке гучне весілля?
– У Яринки.
Та й зітхнула.
– За кого ж вона заміж іде?
– За Василя. Ви всі разом вчилися.
Туманом оповилося Кирилове серце.
– Пройшло лише три місяці. А вона обіцяла мене чекати три роки, три місяці і три дні. Ну що ж, буває і так.
– Буває, сину. Ще буде тобі пара, не журися так.
– Не можу не журитися, мамо. Що ж … Піду, привітаю молоду.
– Не ходив би ти, сину. Прийдеш непрошений, підеш недякуваний.
– А то вже як буде. Піду і подарую їй той перстень, із-за якого я наражався на небезпеку.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eleven + 5 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.