Душа птаха

– Та може до якоїсь дівчини прибився – от і вся пропажа. Діло молоде. Зак хався в котрусь та й… Пропав.
– Ні, на Івана це не схоже.
– Не схоже! Виріс хлопець – тільки й всього. Значить, незабаром і на весі погуляємо.
Одна тільки Настуня знала, звідки взявся у них на озері той білий лебідь. Тя – ко журилася дівчина. Мала жаль на матір, та нічого їй про те не казала. А що т пер казати? Приходила до води, сумно дивилася на лебедя, а він – на неї. Якос коли нікого не було поблизу, дівчина підійшла до води і сказала:
– Ой, Іванку, любий, знаю я про твою біду, та нічим не можу тобі зарадити. навчилася я чарів у своєї матері, а тепер караюся. Це моя мати тобі таке зробила, аби я тебе не любила. Безневинно, із-за моєї любові пропадаєш ти.
Закричав тут лебідь, засурмив, та так гучно, аж дівчина злякалася та й заплакала.
– Не май на мене жалю, любий Іванку. Моєї вини тут нема. Хіба тим я завинила, що тебе полюбила. Як будеш у вирій летіти, полечу вслід за тобою сивою зозулею, щоб не було тобі так самотньо в чужому краю.
Як летіли над Настуниною хатою, глянула мати, побачила сиву зозулю, впізнала доньку свою та й заплакала, до неї руки простягаючи:
– Я ж думала, доню, що ти порожні слова рониш, а ти, моя доню, правду казала. Що ж я, нерозумна, наробила! Я ж свою доню, свою одиничку, навік загубила. А я ж тебе, моя доню, над життя любила. Бодай ті трави посохли, що я ними чарувала. Бодай над ними дощі не пройшли, вітри не віяли. Проклинаю навіки своє недобре ремесло.
Ой, вернися, доню,
Та сядь на калині,
Будеш мені розрадою
При лихій годині.
А зозуля їй відповідає:
– Ку-ку, мамо, ку-ку!
Посій розлуку – Та виросте зілля Мені на весілля.
Ти за мною не сумуй,
Мені посаг не готуй.
Було тобі, моя мати, Іванка не чарувати, Лебедем не обертати.
Та й полетіла наздоганяти свого лебедя, що, сурмлячи, прощався з селом, тяжко сумуючи за матір’ю та за рідною хатою.
Як летіли над полями та над селами, люди дивувалися:
– Гляньте-но, лебідь летить. А гарний який.
– Чому ж він сам? Видно, від гурту відбився.
– Тяжко йому буде самому в далекій дорозі.
– А за ним… Чи не зозуля часом?
– Зозуля. Дивно. Адже зозулі вже давно відлетіли.
– Лебідь і зозуля. Ще такого не бачили. Ой, людоньки, щось тут не те.
– Та на світі всякого є. Не переставай тільки дивуватися.
Летіли над горами, над долинами і долетіли аж до моря. Вже й над морем летять. Аж тут здійнявся вітер крижаний, в груди лебедеві б’є, сніговою крупою очі засипає. Несила летіти, хоч трохи б спочити. Сів лебідь на воду, сиву зозулю під крило горне, очі закрив, здавалося, на хвилину, а вже льодом-кригою вода
береться, крижаний сон лебедеві очі заплющує, силу з його крил забирає. Закувала тут сива зозуля, затужила, заголосила, промовляючи:
– Ой, прокинься, мій лебедику, прокинься, мій любий. З силами зберися, на крила здіймися, бо вже вода льодом-кригою береться, сон крижаний до тебе молодого крадеться. Пропадемо.
Почув лебідь те кування зозулине, через силу розплющив очі, а потім і на крила знявся. Полетіли вони далі. А там і сонечко пригріло, лебедину втому висушило.
А ось і теплі краї. Долетіли до лебединого острова. А тут того птаства сила-си- ленна. Та все лебеді та лелеки і ні одної зозулі. Благодатний край, та чужий. Тепло, води чисті, прозорі, лебеді паруються, шлюбні танки танцюють, а наш білий лебідь самотою по воді плаває, а сива зозуля на гіллячці вмостилася та й на нього зорить.
Якось видалася погідна днина. Сонечко встало зарання, у воді скупалося та вже гріло-пригрівало, землю і воду зі сну будячи. Десь під обід, розморений спекотною дниною, задрімав наш лебідь. Аж тут де не взявся мисливець. Приплив човном та ?ще здалеку примітив лебедя-красеня та й прямісінько до нього, рушницю з плеча знявши.
Як закує тут зозуля, голосно так та жалісно:
– Ой, Іванку-лебедику, рятуйся. Мисливець іде, рушницю несе, хоче тебе, молодого, підстрелити.
Знявся тут лебідь на крила та й полетів високо-високо, з землі комашиною видався.
Втекла здобич. Пішов собі мисливець іншу здобич шукати.
Аж якось, коли сонце збиралося вже спати вкладатися, а перед сном купалося собі в теплих морських хвилях, до острова приплив невеличкий човник під білим вітрильцем.
А з того човника дівчина вийшла, та така гарна, що все птаство замовкло, на неї дивлячись. Була то дівчина не простого роду, либонь, царівна чи королівна. І чоловік з того човника за нею вийшов, чи слуга її, чи опікун. Сивий, статечний, а лице добре таке, усміхнене.
– Ось тобі, царівно, і лебеді. У всій своїй красі. Можеш ними милуватися, скільки тобі заманеться. При заході сонця вони найгарніші.
– Знаю, знаю. Пам’ятаю, як і я колись лебідкою була. Не забув мою казку?
– Не забув. Як би мав забути? Що б тоді я за казкар був?
– А знаєш, мені часом і зараз здається, що я – лебідка. Так і хочеться шубовсь- нути в воду та й плавати, плавати.
– То скупайся, коли твоя ласка. Вода тепла, голублива. Ось спробуй.
– Ні, не буду я купатися. Я сьогодні припливла в чужу казку і хочу її знати. Скажи, казкарю… А що це за лебідь з сумними очима самотою у воді плаває?
– А якби ти уважніше подивилася, то побачила б і пташку на гіллячці, зозулю. Бачиш, як пильно вона за лебедем зорить?
– Бачу. То що? Це казка?

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seventeen − nine =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.