– О, якими вітрами? Дуже радий, дуже радий. Що привело тебе до мене?
– Не буду критися, чаклуне, а скажу тобі, як є. Мені потрібний чарівний перстень.
– О, хлопче, чарівний перстень всім потрібний. І мені також. А як його розділиш? Він же один.
– Не знаю. Але я його мушу подарувати одній дівчині. Дуже гарній дівчині. Аби її краса ніколи не зів’яла.
– Так-так-так… Сам ти добре розумієш, що чарівний перстень – це не дрібничка. Просто так взяти і віддати його тобі я не можу. Це річ коштовна. Мусиш мені якось відробити чи як.
– Я згодний. Аби робота посильна для мене знайшлася.
– Знайдеться. Робота дурних любить.
– А з чого ти взяв, що я дурний?
– Бо, якби був розумний, то сюди не потикався б. Та то вже таке… Не моє це діло тебе розуму вчити. Справа ось яка. Є у мене стадо овець. І нема кому їх пасти. Мара не хоче, а мені не пристало. То чи не погодишся ти бути у мене за пастуха?
– Чому б не погодився? Пастушити – то не така вже й мудра справа.
– Воно ніби й так, а ніби й ні. Ти мусиш за стадо відповідати, щоб нічого не сталося. Вовків тут нема, однак всяке може бути. Попастушиш у мене три місяці. А якщо все буде добре, тоді й про перстень поговоримо. А зараз… Принеси-но, Маро, щось поїсти. Гість з дороги. Треба і честь знати, і звичаї того краю, де ми живемо.
Дівчина метнулася в покої і незабаром запросила чоловіків до вечері. Кирило думав: їсти йому чи не їсти. Це могло бути небезпечно. Але не міг же він жити у чаклуна і нічого не пити і не їсти.
«Що вже буде, – думав хлопець. – Свою долю і пішки не обійдеш, і на коні не об’їдеш».
Все було напрочуд смачно, хоч і скромно. По вечері Чак сказав:
– Там господиня хвалилася, що ти на чомусь граєш. Ми з Марою хотіли б почути. Правда, дочко?
Та мовчки кивнула.
– Я граю на флоярі.
– Не знаю. І не чув, і не бачив. Та що ми тут чуємо і бачимо? Живемо, як у темниці.
– А хіба ж вас хтось змушує тут жити?
– Не змушує, але ж… От всі розказують про мене всяке. От, мовляв, Чак і такий, і сякий, і злий, і недобрий. І ти про мене, мабуть, всяке чув.
– Правда, що чув.
– І віриш?
– А чому б мав не вірити? Адже ті хлопці, що приходили за перснем, так і не повернулися.
– І не повернуться. Не можна посягати на те, що тобі не належить.
– Що ти з ними зробив? Щоб я знав, чого і мені від тебе чекати.
– Що я зробив з хлопцями? Поживеш – та й побачиш. А з тобою… Розберемося. Сам не знаю чому, але ти мені чомусь до душі припав. Сам дивуюся. Та ти грай вже.
І Кирило заграв. На ту гру назліталося, назбиралося, усього, що, очевидно, тут жило: кажани, миші, щурі, ящірки, змії і ще всяке, що літає, повзає, бігає. Аж страшно стало хлопцеві. А що робити? Грає. І виду не подає, що боїться. Дівчина приязно на нього дивиться – єдина відрада для Кирила. І господар заслухався. Навіть щось людське проступило у нього на обличчі.
«А може він не такий вже й злий, – на мить промайнула думка. Та хлопець тут- таки прогнав її. – А хлопці? Вони ж не повернулися. Ні, Чаку вірити не можна. А дівчині? Ні, про дівчину я ще не знаю. Гарне личко – це ще не все. Це може бути омана».
Довго грав хлопець.
«Вже й місяць певно зійшов, і зорі на небі висвітилися».
Спати Кирила поклали у якомусь теплому закамарку на цілком сучасній канапі, покритій звірячими шкурами.
«Поєднання минулого з сучасністю, – подумки засміявся Кирило. – Але досить комфортне поєднання».
Хлопець спробував заплющити очі, але йому згадувалися всі ті гидкі створіння, що зібралися, коли він грав на своїй флоярі, – і йому стало лячно. Він у ТОМУ не зізнався б нікому. Особливо тій дівчині. Дослухався до кожного шурхоту і ніяк не міг погамувати почуття гидливості і якогось неприємного остраху. Вже й подумки сварив себе:
«Чого розкис? Знав, на що йшов. Може й не знав до ладу, та не сподівався аж ніяк, що все буде легко й просто».
Та змучений дорогою і переживаннями, Кирило напрочуд швидко заснув. Прокинувся від того, що хтось стояв біля нього і дивився настирливо і пронизливо. Було темно. Хлопець нічого не бачив, але відчув чиюсь присутність і той гіпнотичний погляд.
– Хто ти?
Намагався питати тихо і спокійно, однак голос здригнувся.
– Це я. Не бійся.
Ніжний дівочий шепіт.
– Марія?
– Ні, Мара. Називай мене так, бо батько почує і розсердиться.
– Не можу я тебе так називати. Ти така гарна і – Мара!
– Та зараз не про те. Я думаю, як тобі допомогти. Мій батько, маєш те знати, н< такий добрий, як з себе вдає. Я могла б зробити так, щоб ти звідси втік, зараз же негайно. Але я знаю, що ти на таке не погодишся.
– Ясна річ, що не погоджуся. Я б себе поважати перестав. Чого було сюди йти якщо відразу ж і тікати?
– Бо це небезпечно.
– Знаю. І знав, коли йшов сюди.
– Вкрай небезпечно. Завтра ти побачиш стадо, яке маєш пасти. Дев’яност дев’ять баранів у тому стаді. Жодної овечки. Це ті хлопці, що приходили за перс нем. Батько їх на баранів обернув. Тішився сьогодні:
– О, нарешті у мене буде сотий баранець. Це про тебе.
– А що ж робити?
– Єдине – тікати. Господиня гору відчинить, я знаю. Вона добра.
– Ні, тікати – це не для мене. Скажи… а чому твій батько так дорожить ти перснем?
– Бо дівчата знають лише одне: що той перстень допоможе їм зберегти мол< дість і красу. Але ж він не тільки те може. Він здатний ще на всякі чудеса. Той пер стень може відкрити шлях до скарбів, дати людині владу, навіть зробити когос королем. Якщо тим перснем доторкнутися до тих баранів, то вони знову стануть хлопцями.
– О, тоді я нізащо звідси не піду, доки не здобуду той перстень.
– А як пропадеш?
– Що ж.. Я сам себе на те прирік. Ніхто мені не винен.
– Все. Я йду. Незабаром ранок.
– А як ви знаєте, що вже ранок, коли тут так темно? Ні віконечка, ні шпари- ночки.
– Ти чуєш? Цвіркуни співають? Перед сходом сонця вони замовкають. А ще тут є… Та вранці ти сам побачиш. Полонина чи галявина з соковитою травою та квітами. Це ніби наш двір. Виходу з нього нікуди нема, зате над головою клаптик неба і справжнє сонце. Там ти і пастимеш стадо. Гарна місцина. Особливо, якщо зважити, що ми звідси нікуди не виходимо. Я там люблю гуляти. Особливо, коли йде дощ. Та коли на мене дивляться ті баранці з сумними очима, я не витримую і ховаюся, а потім плачу. Батько за те зі мною свариться, а я з собою нічого не можу зробити.
– І за мною плакатимеш, коли мене твій батько оберне на баранця?
– Ні, я того не переживу. Я просто умру.
– А вмирати не треба. Ти молода і гарна.
– Що з того? Знав би ти… Та навіщо тобі те знати? Ну добре. Я пішла. А ти поспи ще, поки цвіркуни співають.