Кирило заплющив очі, але заснути так і не зміг. Та ось замовкли цвіркуни. Значить, ось-ось вже мав настати ранок. Якийсь порух, ледь чутний, ледь вловимий, почувся довкіл. Мабуть, чаклунова прислуга починала свій день. Кирило встав, довго шукав, де б йому вмитися, але так і не знайшов. А тут і Мара зі сніданком не забарилася.
– їж, бо незабаром підемо. Батько вже встав.
– Куди підемо?
– Ну… на пасовисько.
– Так рано?
– Ні, це вже не дуже рано. Сонце вже зійшло. Просто тут вікон нема, і тому так… та ми вже знаємо.
– І як ви так живете? Як кроти.
– Та звикли вже. А як не звикли, то що? Батько однак нічого міняти не збирається.
– А ти що? Так і загубиш своє життя у тій горі?
– Так і загублю. А що? Батько віддав би мене заміж, якби хто посватав. Та хто мене тут посватає?
– Ну… Не сумуй. В добро треба вірити, бо інакше воно ніколи не прийде.
– А ти віриш?
– Я вірю. Моє добро – це ти, це господиня гори, а може ще хтось, кого я не знаю. Світ не може існувати без добра.
– А зло?
– Ну… зі злом треба боротися.
– То це виходить, що мені треба боротися зі своїм батьком? Бо мій батько – це зло.
Але тут увійшов Чак і перебив їхню розмову.
– Ну, як ти спав, гостю мій дорогий?
– Добре спав. Тільки цвіркуни спати не давали.
– A-а, це наші соловейки. Бачиш, як ми тут живемо. Ніякого спілкування з зовнішнім світом.
– Я б так не зміг.
– Зможеш. Ще й як зможеш.
– Тільки-от… я не знайшов, де у вас тут умитися. Чи ви тут невмивані ходите?
– Зараз біля потічка вмиєшся. Ходімо. Там барани вже зачекалися. Цікаве у мене стадо.
Йшли довго, якимись викрутасами, крутосхилами, вверх, вниз. І раптом сяйнуло сонце, таке ясне, таке чисте, що довелося аж очі заплющити. Засміявся Кирило, побіг до потічка, вмився крижаною водою, і йому здалося, що він змив з себе все зло, що накопичилося на ньому в темних нетрях гори.
– Маро, – гукнув. – А ти не хочеш вмитися? Ходи, вмийся. Це так гарно.
– їй не треба вмиватися, – понуро сказав Чак. – Вона має дихати духом гори Вода – це для людей. Для тебе. Люди і святять її, і споживають, і вміють з нею розмовляти. Вода їм допомагає, лікує їх. А нам, що живуть у горі, це ні до чого. Ми з водою спілкуємося вкрай рідко. О, дивися, йдуть барани. їх рівно дев’яносте дев’ять. Ще б сотого. Та нічого, буде й сотий.
– А навіщо вони тобі, Чаку?
– Та… Просто так… Для утвердження своєї зверхності над людьми.
І засміявся.
– От я й проговорився. Та чого вже там критися? Ти й так звідси не вийдеш нікому не розкажеш. Ті барани – то хлопці, що хотіли здобути чарівний перстень Здобути! Придумали ж таке! Та я нікому доторкнутися до нього не дам.
– Вибачай мою надмірну цікавість. Але для чого він тобі?
– О, для чого! А чи знаєш ти, дурна твоя голова, що той перстень всякі див на світі творить? Дівчата думають, що він береже їхню молодість і красу. То пусте Якщо той перстень перекинути з руки на руку, то він може виконати будь-яке тво- бажання.
– І яке ж ти бажання собі надумав? Просто цікаво.
– Ще не знаю. Але це буде щось грандіозне. Або я стану королем, або волода рем світу, найбагатшим, наймогутнішим. Ще не знаю. Ще не вирішив.
– А навіщо це тобі?
– Як навіщо? Чи ти й справді дурень? Чи вдаєш з себе дурня? Навіщо! Щоб в< люди мені служили. А я тільки сидів би і наказував: того на страту, того… Дивися дивися, підходять.
З жалібним беканням на галявину виходили барани. Це було жахітне видовище. Сумні барани з понуреними головами і сумними людськими очима вражали своєю безвихідністю. Мара розплакалася і пішла геть, а Кирило дивився, дивився і його проймав жах. Невже і його чекає отака бараняча доля?
«Не може того бути. Тепер я конче мушу забрати у Чака перстень, бо інакше той чаклун накоїть багато лиха».
– А де Мара? – похопився Чак. – Вже пішла рюмсати. Ото дурна дівка. Аж не віриться, що це моя дочка.
І звернувся до баранів, що, як з’ясувалося, розуміли людську мову.
– Будете віднині мати нового пастуха. Слухайтеся його. Він буде пастушити, поки не стане таким, як ви. Йому дуже буде пасувати бараняча голова. Як ви гадаєте? Персня, бачте, йому захотілося! Замість персня матиме баранячу голову. Щоб відразу було видно, що дурень. А зараз нехай трохи попастушить.
І до Кирила:
– Можеш їм пограти на тій своїй… Як її?
– На флоярц?
– Так, на тій своїй флоярі. Нехай і барани мають свято.
Зло засміявся.
– Тільки не довго грай, бо вони пастися не будуть. А я не хочу, щоб вони схудли – вигляду не буде.
Взяв Кирило флояру та як заграв, то у баранів з очей сльози покотилися. Пекучі людські сльози. Не витримав Кирило і сам заплакав.
– О, розвели тут, – розсердився чаклун. – Плаксії нещасні. А я ще своїй доньці дивуюся. Так вона дівчина.
Та й пішов геть. Зрадів Кирило і заговорив:
– Я, хлопці, докладу всіх сил, щоб вас врятувати. Або сам буду з вами. Це як вже поталанить. Давайте вірити, що все буде добре. Без того не можна.
Та й знову заграв.
Увечері Кирило тихцем пішов до господині гори, навіть Марі нічого не сказавши. Каганців цього разу не було, то йшов потемки. Лише блищало коштовне каміння. Шляху Кирило добре не знав, то боявся, аби не заблукати чи не шурнути в яке-небудь провалля.
«Так. Оту сталагнітову колону я, здається, бачив. Так… Тепер, здається, має бути поворот праворуч. Так. Є».
І нарешті світло. Справжнє світло. Тут горіли каганці. Господиня сиділа на камінній лаві і щось виплітала з золотої парчі.
– О, флоярист, – здивувалася і зраділа господиня. – Як ти мене знайшов? І чому не взяв хоч маленького каганчика?
– Не міг. Я прийшов потайки.
– І не можеш заграти для мене на своїй флоярі.
– Не можу, пані матко, бо гори зітхнуть, і те зітхання почує Чак
– Тепер ти впевнився, що гори живі?
– Так, я це знаю. Вони теж слухають мою флояру, коли я граю.
– Аякже. Слухають.