Йшли по зимі. їхні кроки відлунювали у сонній тиші села. Здавалося, що від їхніх кроків все село зараз прокинеться. Але село спало міцно, натруджено, святковим, відпочинковим сном. Колядники вже замовкли – мабуть розійшлися по своїх домівках.
Не спали лише собаки. Вони, наче перекликаючись, ліниво, знехотя гавкали по всьому селі.
– Яке все рідне, – тихо сказав Іван. – Як я за тим всім скучив. Мені здається, що я вже тут не був багато років. Якби я сюди не повернувся, то з туги пропав би.
Підійшли до Іванової хати.
– Ось вона, моя рідна хата, – тихо сказав Іван і перехрестився. Ворота рипнули. Пес Бровко хотів загавкати, та замість того з радісним виском кинувся стрибати біля хлопця, намагаючись його лизнути. Іван погладив собаку, а в самого
аж сльози блиснули. Добре, що темно, а то було б незручно перед дівчиною, що він такий тонкосльозий.
– Ах, ти, Бровчику! Впізнав мене! Ну… Іди до буди, а то змерзнеш. Бачиш, який морозяка. Ну, іди, Бровку, іди. А то й ми з Настунею таки добряче замерзли.
Підійшли до вікна. Крізь замерзлу шибку було видно слабке полум’я свічки. Мати сиділа біля стола, підперши голову рукою.
– Не спить. За мною журиться. Один я у неї. Вона ж думає, що я помер.
Легко постукав у шибку. Тихо, щоб не налякати. Однак мати здригнулася, прислухалася.
Подумала, що їй вчувається. Постукав ще раз і тихо обізвався.
– Мамо, відчиніть. То я, Іван.
Чи почула крізь замерзлу шибку? Почула, скрикнула. У хаті засвітилася лампа. Сама собі не вірячи, припала до вікна.
– Хто там?
– Це я, мамо, Іван.
– Ой, лелечко! – скрикнула, перехрестилася і притьмом до дверей.
Увійшли в хату, впустивши клубок холоду.
– Христос родився, – привітався, як у нас годиться.
– Славімо його, – відповіла. Стояла бліда і незмигно дивилася на сина.
– На кутю прийшов? – спитала. – Сідай, сину. Я тут для тебе все приготувала. Сідай. Роздягайся. Чи не будеш?
– Роздягнемося, мамо, і сядемо. І куті скуштуємо, і ваших смакотенних пиріжків. Діставайте все, що там маєте, бо ми такі голодні, що вола з’їмо – і мало буде.
– Моя дитино, – і мати заплакала. – Чому ж ти так довго не приходив?
– Далеко, мамо, був.
– Розумію… А я за тобою всі очі виплакала. А це з тобою хто?
– Наречена моя, Настуня.
– Наречена… На цьому світі не знайшов, то на тамтому…
І знову у сльози.
– Мамо, ви все ще думаєте, що я мертвий? Я живий, мамо, живісінький. Я повернувся до вас назовсім. І Настуня жива. За невістку вам буде, коли приймете. А що вона мовчить, то це вона соромиться.
Сплеснула руками.
– Сину мій! Як же ж це? Де ж ти так довго був?
– Розкажу, мамо, все розкажу. Тільки моя розповідь – як казка. В таке важко повірити. Це довга і цікава казка. Але найперше давайте їсти, бо ми з Настунею і справді голодні.
Зажили у матері. Чутка по селу пройшла – Іван повернувся. Знайшовся. Живий.
У дивовижні розповіді не вірили. Дехто дивувався, аж доки не побачили Івана у парі з Настунею. Подробиць ніхто не знав, а розпитувати не сміли.
У селі про всі новини можна довідатися біля криниці, по воду прийшовши. А найбільше тих новин знали, безумовно, жінки. Вони до того дуже охочі були.
– Чули? Іван повернувся.
– Не тільки чула, а й бачила. Гарний такий.
– А де був? Не каже?
– Не каже. Ніхто й не питає. І Настя з ним.
– Ота відьмина?
– Та… відьмина. Але додому не йде.
І нахилилася до сусідки, зашелестіла притишено.
– Кажуть, тут без тієї відьмиськи не обійшлося. Робила щось, та в неї нічого не вийшло.
– А гріх?
– Хіба ж вона гріха боїться? Сказано ж – відьма.
– Свят! Свят! Свят! Вона що, ворог своїй дитині?
– Ворог чи не ворог, а хотіла парубка зі світу зжити. О, скільки Ганна наплакалася, думала – нема вже його на світі.
– Зате тепер плаче відьма. Ой, як плаче, аж страшно. Я часом іду попри її хату, то аж хрест на себе кладу. Виє, як звірюка яка.
– Так їй і треба. І не шкода. І так її ніхто не любив, а тепер всі люди цураються. І за зіллям ніхто не йде.
– От якби покаялася, тоді б може…
– Ага, така покається.
їх розмова знову зійшла на шепіт.
– Кажуть, вона знову щось таке робити хотіла. То їй у сні з’явився старий сивий чоловік. Він сварив її і сказав, що, коли вона не покине робити зло, то він її саму оберне на звірюку і ніхто її тоді не врятує.
– І що?
– Кажуть, злякалася.
– І хто те міг знати?
– Либонь, розказувала комусь.
– Тихо. Ганна йде. Добридень, Ганно.
– Доброго здоров’я.
– Чого самі по воду йдете? Зараз слизько. Нехай би вже Іван наносив. Що йому, молодому? За іграшку.
– Діти ще зранку до міста поїхали. Купити дещо треба. Може, дасть Бог, і до весілля доживу.
– Богу дякувати. А то вже таки все село шкодувало вашого Івана.
– Ой, Господи! А я вже за ним всі очі виплакала. Подумати тільки: війни нема, про розбійників ніхто не чув – і хлопець щез. Та все в Божій волі.
– І де ж він був? Нетерпеливилися сусідки.
– Та цур йому те й згадувати. Добре, що додому повернувся.
– А невістку будете мати… Ой! На гори, на ліси.
– Настя дитина добра. І їй дісталося від матері. Ой, натерпілася і вона, н. страждалася. І все через свою любов до мого сина. Що ж, коли любляться, нех. щасливо живуть. Я їм на заваді не стану.