Душа птаха

Моє народження не втішило маму. Вона тулила мене до грудей і ще дужче плакала.
– Дитино моя безталанна, – казала. – Марусечко, що ти на світі робитиме чи побачиш ти коли-небудь той білий світ?
А потім таки не витримала та й ускочила в найглибше провалля, пере; мене малу доручивши господині гори. Інколи у тиху ніч я крадькома підх до того провалля та й слухаю. І чую… Ти не повіриш. Чую її пісню. Вона сг колискову. Колискову для мене.
– То вона жива?
– Ні, що ти! Як можна! Пісня її жива. Мій батько після того, розлючений де творства, ще спробував над землею літати, доки його Ілля вогняною різкою не за. у гору і звелів сидіти, а на землю не потикатися. От він і сидить. До пори до часу.
– А для чого йому той чарівний перстень?
– Бо без нього він і не чаклун зовсім.
– Ну що ж, – встав Кирило. – Піду провідаю чорного дракона.
– І ти не боїшся?
– Ні. А чого боятися? Він же мертвий.
– А якщо він ожив?
– Ні, після таких ран він не міг ожити. Всі три його серця пробиті списом
– А раптом все-таки він ожив?
– Кажу ж тобі: не міг він ожити. Не думай про те.
– А можна і мені з тобою?
– Не треба, Марусю. Це видовище не для дівочого ока.
Відчинив Кирило масивні двері. Чорний дракон лежав, витягнувшись на свій зріст. І мертвий, він теж був страшний. Кирило поклав у скриньку перст той, котрий вже не був чарівний. Хлопець зачинив двері, поклавши на місце к
«Все. Тепер чарівний перстень у мене. Треба визволити хлопців і йти зв геть. Шкода Марії. Що ж, якщо захоче, нехай і вона йде з нами. Але я думаю вона не захоче. А втім… Хто знає…»
Вранці по всій горі залунав крик чаклуна. Він прилетів до Кирила. На к Чака прибігла і Марія.
– Що сталося, тату? Чого ти кричиш?
– Чорний дракон мертвий. Хтось убив чорного дракона. Хто? Хто це зроб;
– Заспокойся, тату. Ти ж сам не любив того страховиська.
– То й що, що не любив? Але ж хто насмілився?
– Не думаєш же ти, що чорного дракона убила я?
– Ні, не думаю. Ти того зробити не могла. То мав бути лицар, богатир. Кириле… Ні, ти також не міг його вбити. Ти не схожий на лицаря. Флоярі лицар… Ні, це не міг бути ти. Але хто ж тоді? Значить, той хтось, сильнішії! мене, бо я б на таке не зважився.
– Значить, у чорного дракона був ще якийсь ворог.
– Виходить, що так. Але найголовніше те, що чарівний перстень на місці, що вражає. Значить, дракона убив не той, хто хотів здобути перстень. Так чи і- ше, але я тебе, Кириле, таки оберну на барана. Про всякий випадок.

– За що, Чаку? Я ж добре пастушив.
– Добре. Нічого не скажу. Ще й увечері розважав нас грою на флоярі. Але з твоїм приходом у горі щось змінилося. Гора втратила спокій. Та й Мара якось дивно змінилася.
– І зовсім я не змінилася. Не треба, тату, обертати Кирила на барана. Вся гора любить слухати, як він грає на флоярі. Навіть господиня гори любить слухати його гру.
– І я люблю. То й що? Обійдемося вже якось без флояри. Сьогодні ж і оберну.
Тут дівчина заплакала.
– Ти недобрий, тату. Через тебе мама зі світу пішла, а тепер ти хочеш і мене зі світу звести.
– Не нагадуй мені про неї. Я перед нею не завинив. Я їй кривди не робив. А що викрав… Сподобалася мені – то й викрав. Словом… Я тут господар. Як я захочу, то так і буде. Ну, я пішов. Ви також ідіть.
– Нам треба поспішати, – шепнув Кирило дівчині.
– А чого ти боїшся? Адже той перстень, що у батька, не має ніякої сили.
– Однак краще все зробити, доки Чак того не знає. Чи ти не знаєш часом, де сплять барани?
– Знаю. їхня кошара за потічком. По камінню можна перейти, ніг не замочивши. Ходімо, я покажу.
Кожен баранець, до котрого доторкався Кирило чарівним перснем, ставав знову хлопцем, молодим та гарним, таким, як прийшов колись. Роки над ними влади не мали. Хлопці стояли, оглядали один одного і самі себе. Слів не було. Хлопці просто не могли їх знайти. Вони забули звучання своїх голосів і не зважувалися говорити. їм здавалося, що вони знову по-баранячому забекають.
– Добре, братове, – обірвав Кирило ту німу трепетну мить.
– Дивуватися і тішитися будемо потім. А зараз нам треба якнайшвидше вибиратися звідси. Ми ще не вдома. Веди їх, Маріє, до господині гори. Ідіть за нею, хлопці. Я піду позаду. Про всяк випадок. Щоб чого не трапилося.
І пішли, ошелешені, перелякані, боячись вірити у своє звільнення, у свій порятунок. Побачивши таку парубочу громаду, господиня гори аж руками сплеснула.
– Оце так гості! Оце так новина!

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 + 6 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.