Душа птаха

– Я так і думав. Я недаремно сьогодні по лісі бродив. Я шукав подолай-тг ?Довго шукав, але таки знайшов. Ось вона. Зашиєте траву в дитячу подушеч поясок дівчинці, та й собі. По вікнах хрестики намалюйте чи наліпіть. Окрс кімнату свяченою водою. Всяка нечисть того боїться. Думаю, що сьогодні в; дете мати поважних гостей. Думаю, що сьогодні до вас прибуде її величність гова королева. Її треба зустріти, як годиться.
– Ого! Чим же ми їй так до душі припали?
– Вся біда в тому, що у неї нема душі. А чим припали? Дівчинка ваша їй сг балася. За неї вона й побореться.
– Боже мій!
– Не бійтеся. Я вас в біді не покину. Не даремно мене люди називають ч ником. Щось в тому є. Я сьогодні буду з вами. Боюся, що вам буде важко. Су тивники злі і підступні. Я їх знаю. Стикався з ними.
– Ой, лікарю.
– Боятися їх не треба. Ми, однак, сильніші і розумніші. Ви тільки траву с позашивайте та свяченої солі посипте. Із собою те зілля і сіль мусите мати, чне смеркатися, я прийду. Тільки доньку свою якось… Підготуйте.
– Мені інколи здається, що їй все це байдуже.
– Молода ще. З таким не стикалася, то й не вірить. Це нормально.
От і вечір. Бабуся Ліда зробила все, як лікар казав. Оксанка заснула, про ку так і не згадавши. Коли зовсім стемніло, прийшов лікар. Все йшло за п~ Бабуся Ліда з ліхтариком сіла на свій стільчик, а лікар сів у темному куті т- відразу його й не помітиш. Доки годинник у вітальні не відбив дванадцять на було сидіти спокійно. А далі… А далі все почалося по якомусь дивови- сценарію. Найперше на підвіконні з’явилася вже знайома лялька. Руки у не на місці. Вона зупинилася на підвіконні, але стрибати не спішила. Лялька нулася до вікна і злякано пропищала:
– Ай, тут пахне зіллям. Тим противним зіллям. А ще на підвіконні щось таке насипане. Гаряче. Не можу.
– Стрибай, – почувся владний голос знадвору.
– Не можу. Я тану.
– Стрибай швидше. Кому сказала?
Але лялька стояла непорушно і з підвіконня починала вже стікати вода. Тоді посеред кімнати знову з’явилася снігова хмара, а з неї, як і минулої ночі, винирнула холодна жінка.
– A-а, ти знову тут? – побачила вона пані Ліду.
– Я ж тебе…
Та й не доказала, бо бабуся жбурнула в неї жменю свяченої солі, перемішаної з подолай-травою.
– Ай-ай! – закричала Снігова фея і стала осідати, танути.
– Що тут відбувається? – почувся потужний голос Снігової королеви. Так, це була вона. В короні, в білій мантії, а в руках у неї був крижаний скіпетр. Бабуся Ліда того не знала, а лікар знав, що-, коли Снігова королева доторкалася до когось своїм скіпетром, то той миттєво обертався на крижану бурульку.
«Її негайно треба обезброїти, – подумав лікар. – Поки скіпетр у неї, вона непереможна. Вона може накоїти багато лиха. Але як же ж… Як же ж її обезброїти?»
– Ваша величність, допоможіть мені.
Це Снігова фея, що вже зовсім стікала водою, просила допомоги у Снігової королеви.
– Це що там сичить? A-а! Це ти, моя фея? Що це ти? Звела нанівець весь наш задум, а тепер ще й допомоги просиш?
– Та я ж не знала, що все так…
– А чому ж ти не знала? Ти думала, що все так просто? Просто у нас нічого не буває. Все просто тільки у примітивних казках. Я тебе питаю: де моя принцеса?
– Вона… Вона… Спить.
– Принцеса мала бути у мене, в моєму королівстві. Стікай собі водою і не проси допомоги. Ти була поганою феєю. Розвела тут… Мене зараз цікавиш ти, смілива жінко.
І Снігова королева спрямувала свій скіпетр на пані Ліду.
«Вона ще далеко, – подумав лікар. – Але, якщо вона зробить ще кілька кроків…»
Досі непомічений, лікар по-молодечому стрибнув до Снігової королеви. Вона здивовано глянула на нього.
– А ти звідки тут взявся?
– Я прийшов, щоб поквитатися з тобою за всі твої злі витівки проти людей.
– І за Кая?
– І за Кая також.
– А ще за що?
– За те, що ти тут. Ти не українська казка. У нас таких холодних і злих казок не буває. Решту своїх злих справ ти знаєш сама. Забирайся звідси у свої вічні с А найперше опусти свій скіпетр.
– Не опущу. Зараз ти був би мертвий. Але ти тепер мене не цікавиш. Me- кавить он та жінка, – скіпетром вказала на пані Ліду. – А ще дитина, котра сг З неї буде гарна принцеса.
– Не буде.
– Буде, лікарю. Ти ж знаєш, у мене своїх дітей нема. От я і мушу подбат; принцесу.
– Іди звідси. По-доброму тебе прошу. Я тебе знаю, але й ти мене добре зн_
– Так, знаю. І зовсім ти не лікар. Ти прикидаєшся лікарем. Насправді ж т рівник. Ти робиш нам, казковим персонажам, багато прикрощів.
– Ти забула сказати – злим казковим персонажам.
– Так, власне… Але ж я – Снігова королева. Мене ж знають у всьому світ
– То й що?
– Ти просто не можеш мене знищити. Ти не смієш.
– Я хоч і чарівник, але не настільки могутній, щоб тебе знищити. Йди зві? і я відпущу тебе з миром при умові, що ти сюди більше не прийдеш ні тепе: колись.
– Я піду, але найперше я знешкоджу цю жінку. Вона мені щось не подобае- Занадто смілива. Тільки-от… Є якась межа, яку я чомусь не можу перестуг А-а-а! Тут хрестики. І ця нестерпна трава.
– А ще ось що.
І лікар чи чарівник сипнув королеві в очі дві жмені свяченої солі.
– Ай, – закричала Снігова королева, стала терти очі і випустила з рук світ петр. Лікар прожогом кинувся до нього, сипнув свяченої солі і наступив не Йому запекло, але це вже не було так небезпечно. Під ногами захрумкотіла ь і скіпетр, символ королівської влади, розсипався на крижаний пил. Королев ще терла очі, та врешті-решт зрозуміла, що сталося.
– Скіпетр! Мій скіпетр!
– Нічого страшного. Ти собі новий з льоду витешеш. Тільки вибачай, у нг ред літа льоду нема. Це вже там, у себе, у вічних снігах.
– Новий скіпетр не матиме такої сили. Це був родинний.
– От і сидітимеш у своєму сніговому королівстві і не потикатимешся в християнський світ. Завойовниця!
– Я й не думала, що ти такий підступний.
– Це хто там про підступність говорить?
– Ні, я звідси просто так не піду. Я мушу на останок…
Вона переводила погляд то на сплячу дівчинку, то на пані Ліду, що під хс ним поглядом Снігової королеви сиділа, як загіпнотизована.
– Ах, ти так? – розсердився лікар. – Я того не хотів. Я насправді того не х Я думав, що ми з тобою розійдемося миром. Ти сама напросилася.
І він дістав з кишені дзеркальце. Проти такого королева встояти не могла. Ще давно-давно один могутній чарівник закляв Снігову королеву, заборонивши їй дивитися на себе в дзеркало.
– Подивишся – тут тобі й гаплик.
А тут – дзеркало! Справжнісіньке!
– Звідки ти знав про це? – заплакала Снігова королева, закриваючи лице руками. А її погляд так і тягнувся до того спокусливого дзеркала.
– Забери його, забери, – просила вона, вже не дуже скидаючись на Снігову королеву.
– А ти йди звідси. І більше сюди не приходь.
І вже знадвору почувся її розпачливий голос.
– Не прийду. Нізащо на світі не прийду. Хай вам грець!
Тут до тями прийшла пані Ліда.
– Ой, дякую вам, пане лікарю. Чи вже навіть не знаю, як вас і називати: чи лікарем, чи чарівником.
– А є всього потрохи. Бо кожен добрий лікар – це чарівник, а кожний добрий чарівник – це лікар.
– Правду люди казали.
– А люди завжди правду кажуть. Ну… Давайте прибирати. Он які калюжі. Дівчинка прокинеться – то й злякається.
На підвіконні лежала розцяцькована ляльчина спідничка і жмут її світлого волосся. Незабаром вже мало зійти сонце. Мав настати новий день, літній, сонячний, безхмарний.
– Тепер у вас буде все добре. Більше вона сюди не поткнеться.
Бабуся часто читала Оксанці казки: і довгі, і не дуже, і страшні, і смішні. Та ніколи не читала дівчинці казку про Снігову королеву. А дівчинка росла собі і нічого того не знала. То й добре, що не знала.
ДУША ПТАХА
Журився криничний журавель і все дивився в небо на журавлині ключі пропливали над ним.
– Щасливі, – казав. – Вони можуть летіти у вирій. А я, наче прив’язанні тієї криниці. Хоч би раз над землею злетіти і побачити її з висоти. А якби піс вирій! О, я був би тоді щасливий. Я побачив би інші світи і все-все запам’ятаг щоб потім розповісти…
Кому розповісти – криничний журавель про те не знав, але полетіти – це велика мрія криничного журавля. Він сумно дивився в небо, а тим часом дився, дістаючи людям з криниці воду. Люди звикли до нього, бо журавель тут давно, і вони навіть не уявляли собі, що в їхнього криничного журавля д птаха. Вночі, коли всі спали, він пробував злетіти, але з того нічого не виході не пускала земля і криниця. І з очей криничного журавля капали сльози, але ~ якось ніхто не помітив, бо сльози криничного журавля були так схожі на вод
Та якось на світанку пролітав ще один журавлиний ключ, мабуть, остач Сумним поглядом проводжав його криничний журавель. Цей сумний погляд мітив вожак журавлиної зграї та й гукнув з високості:
– А чому, брате, ти так сумно дивишся на нас? Полетіти хочеться?
– Ще й як хочеться. Та марні сподівання. Ніколи не злетіти криничному ж\ леві.

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

10 + 5 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.