Та й пішла Ганна з двома відрами води.
– Пішла… Як молода.
– А щастя – воно людині сил додає.
– Так нічого й не розказала.
– То нехай не розказує, коли не хоче.
– Але цікаво ж.
– Для цікавих є казки. Коли що – то можна й почитати.
Ну що ж… Казка прийшла до щасливого кінця. Жаль з нею прощатися? Жа А що зробиш? Все, що починається, має колись закінчитися. В казку можна п вернутися – ще раз можна її прочитати, ще раз зустрітися з її персонажами, і: раз побачити красеня-лебедя і пережити те саме хвилювання, знаючи, що все з кінчиться добре.
Ви ніколи не думали, чому казки часто закінчуються весіллями? Думал І я також про те думала. А мабуть тому, що весілля з любові – це найщасливіш кінець для будь-якої казки.
КАЗКА З ЧУЖОГО ПЛЕЧА
Було це не колись, не в давні часи, а в наші ж таки дні. Жила собі дівчина Ярина. Звичайна сказати б дівчина. До школи ходила, мамі допомагала, жвава та весела була. Очі карі, допитливі, дві довгі коси час від часу доводилося за плечі закидати, щоб не заваджали в роботі. А що вже гарна була і личком, і станом, то всі хлопці в класі її були, аж дівчата сердилися. Василь, відмінник, на шкільних дискотеках тільки з нею і танцював. Середнячок Микола додому її проводив, рюкзак її ніс – то й з того був задоволений. А от Кирилові зовсім не таланило. Він і зростом не вийшов, і вродою не вдався, та й здібностей особливих до навчання не мав. Майстер був на всі руки. Вдома у нього ціла майстерня була. Та в школі про те не знали: не любив і не вмів хвалитися. Зате сусіди до Кирила йшли, як до за- правського майстра. Що б не сталося – Кирило зробить. Та ще на флоярі хлопець грав. Та так грав, що зорі висипали на небо, аби послухати.
– Пхе, на флоярі! – морщила носик Яринка. – Грав би ти краще на ямасі або хоч на гітарі. А то на флоярі. Зараз це, знаєш, нікому не треба. Це не модно.
– То й що, що не модно? Зате ж гарно як.
Насправді ж Ярина ніколи не чула і не бачила флояру. Та це її якось не обходило.
– Знаєш, я свою флояру від діда у спадок дістав. Дід мене і грати на ній навчив. Граю я тепер та й свого дідуся згадую.
– Спадок! Теж мені спадок! Краще б твій дід тобі машину у спадок лишив.
Хлопець зітхнув.
– Не мав мій дідусь машини.
– То й нема чого хвалитися якоюсь там флоярою. Теж мені здобуток.
А Кирило й не хвалився. Він ніколи не приносив свою флояру до школи. Він за себе не боявся, що його на сміх піднімуть, а от інструмент на поглум виставляти не хотів. Грав тільки для матері, для себе, і для зірок, що нахилялися ближче до землі, аби його послухати.
Та шкільні роки минають напрочуд швидко. От вже й останній дзвінок від- дзвенів, і випускний бал закружляв всіх у вальсі. До Яринки підійшов відмінник Василь.
– Що, Яринко? Ми вже дорослі. Я тебе люблю. Давай ніколи не розлучатися.
Дівчина лукаво засміялася.
– Кажеш, що любиш? Так ось тобі моя умова. Десь у горах живе злий чаклун Чак. Він має чарівний перстень. Котра дівчина його носитиме, то ніколи не зіста- ріється. Її краса ніколи не змарніє. От добудь мені у злого чаклуна той перстень – тоді я буду з тобою.

Василь зачудовано глянув на дівчину.
– І ти віриш в такі казки?
– А чому б мала не вірити? Якщо розказують люди, то щось в тому є.
– Не для того я в школі на відмінно вчився, щоб в такі дурниці вірити.
Сказав так Василь та й відійшов до другої дівчини, щоб запросити її на танець, бо саме музика заграла. Образливо стало Яринці.
«Бачиш який! – подумала. – Любить він! А такої дрібниці для мене зробити не хоче. Он як витанцьовує. І це любов?»
Але тут до неї підійшов Микола.
– Чому не танцюєш, Ярино?
– Тебе чекаю. Доки запросиш.
– Я з радістю. Ходімо.
І пішла Ярина з Миколою у танець. Не тому, що так дуже хотіла танцювати, а щоб довести Василеві, що вона за ним ніскілечки не сумує. Танцюючи з Яриною, Микола, не тямлячи себе від щастя, сказав:
– Я б отак довіку з тобою танцював. Я люблю тебе, Ярино.
– І зробиш для мене все, що я попрошу?
– Зроблю, якщо зможу.
– Якщо захочеш, то зможеш. Живе у горах злий чаклун Чак. У нього є чарівний перстень. Котра дівчина той перстень носитиме, то ніколи не зістаріється і її краса ніколи не змарніє.
– Не тобі журитися про свою вроду. Ти й так гарна. Найгарніша. Навіщо тобі той чарівний перстень? Та й не вірю я в такі казки. Як був маленький, то вірив. А тепер виріс – то й вірити перестав.
Закінчився танець – і Микола відійшов від Ярини до іншої дівчини. Наступний танець Ярина не танцювала. Простояла коло вікна. Ніхто її до танцю не запросив. Нечувано! Одні хлопці відійшли, а другі ніяк не насміляться. Он ще Кирило стоїть. Не танцює, соромиться.
«Хоч би Кирило запросив, – подумала Ярина. – Що ж я? Отак і стоятиму? Всі дівчата танцюють, а я…»
Таки насмілився Кирило і повів Ярину у танець.
«А він добре танцює, – подумала і здивувалася Ярина. -1 чого він сором’язливий такий? І взагалі… Якщо придивитися… То не такий він вже й поганий. Звичайно, не Василь і не Микола, але є в ньому щось таке…»
– Ярино, – осмілів Кирило. – Я хотів тобі сказати…
– Нічого не кажи. Скажеш потім.
– Коли потім, Ярино?
– Коли дістанеш мені у злого чаклуна Чака чарівний перстень. Котра дівчина його носитиме, то назавжди залишиться молодою і гарною.
– Чув я про той перстень. І про чаклуна чув. Жорстокий дідуган. Скільки вже хлопців за тим перснем ходили, жоден не повернувся. Але я піду. І якщо є на світі той чаклун і чарівний перстень, то я тобі його дістану. Але дай мені слово, що ти