– Дивися, вже сонце встає, – сказала дівчина. – Незабаром і човник припливе. Я знаю, що він припливе, отой човник під білим вітрилом. А в ньому та прекрасна дівчина з тим добрим чоловіком, що допоміг нам людську подобу собі повернути. Я вірю, що вони і зараз нам допоможуть.
– Людську подобу… – задумався хлопець. – А знаєш, мені здається, що ми її ніколи не втрачали, навіть птахами бувши.
– Може й так. Ми завжди залишалися людьми. Дивися, а он і човник. Пливуть. Біжімо до них.
Зустріч була щира і тепла. А головне – нічого не треба було розповідати.
– Скажіть… – звернулася Настуня до того сивочолого чоловіка. – Ви чарівник?
Спитала і зашарілася: а раптом образиться? А раптом…
– Ну… Не зовсім. Майже. Я – казкар. А казкарі – це майже чарівники. Я своїй царівні казки розповідаю, бо вона, хоч і доросла, продовжує любити казки, як у дитинстві їх любила. От і вашу казку я їй розповів.
– Але я ще не знаю її кінця, – нетерпляче втрутилася царівна.
– А що ж тут знати? – посміхнувся казкар. – Могла б вже кінець тієї казки і сама придумати. Зараз молодята повернуться додому…
– Зараз? – в один голос перепитали Іванко та Настуня.
– Зараз, звичайно, зараз. А навіщо відкладати? Вам, мабуть, і самим вже не терпиться скорше додому повернутися.
– Ой, і справді не терпиться, – сказала Настуня, а потім зітхнула, про матір свою згадавши.
– Хоча, якщо хочете, можете ще в нас погостювати. Ми тільки раді будемо, – запропонував сивочолий казкар.
– Дякуємо на доброму слові, – відповів хлопець. А казкар все дивився на посмутнілу Настуню. Він добре знав причину її смутку.
– Не сумуй, дівчино. Твоя мати більше не зможе нічим вам зашкодити. І пам’ятай, що матерям інколи щось і прощати треба. Особливо, коли ви щасливі.
– Повернуться додому. А далі що? – аж притупуючи ніжкою, спитала царівна.
– Ну, а далі… Не треба і ворожбитом бути. Поберуться та й житимуть у добрі та злагоді.
Житимуть і творитимуть свою добру казку, що стане їхнім життям. А зараз… Підійдіть-но до мене, молодята. І скажіть мені чесно і щиро: чи хочете ви бути на все життя разом? Чи хочете ви бути подружжям?
Настуня зашарілася і чекала, щоб сказав своє слово Іванко.
– Так, я люблю цю дівчину й хочу мати її за дружину, – сказав хлопець і запитально глянув на Настуню: чому вона мовчить?
– А ти, дівчино? – звернувся до Настуні казкар, що був майже чарівник. – Чи з доброго дива стала ти зозулею, щоб летіти з милим у вирій?
– Я теж його люблю. На все життя. Тому й…
– Тому й полетіла зозулею слідом за коханим. Таку любов, хлопче, берегти треба.
– Я буду берегти. Вона мене зігрівала в стужу і додавала мені сил, а часом і рятувала життя.
– Тоді… В добрий час!
І казкар зняв до неба руки.
– Я не маю скарбів, щоб вам подарувати, як це буває інколи в казках. Я бідний казкар. Моє багатство – це мої казки. Та й ті скарби, якщо чесно, вам не потрібні. Самі всього надбаєте. Не ледачі. Повінчаєтесь вдома. А зараз я вас обручу. Ті обручки стануть для вас оберегом від злих людей і від всяких чаклувань.
І казкар, котрий був майже чарівником, одягнув молодятам на пальці обручки. Здавалося, що аж світ звеселився від щасливих посмішок.
– А зараз візьміть собі по пір’їні на щастя і спогад і закрийте очі. За коротку мить ви будете вже вдома. Та стривайте. Ще ось що. Ледве не забув. Там у вас зараз зима, холодно. Чи не прихопила ти часом, царівно, для молодят теплої одежі?
– Як би не прихопила? Я про те відразу подумала.
Метнулася в човен і винесла прегарні хутряні накидки, шапочки і чоботи. Все було подорожнім саме в пору. Всі лише подивувалися, як царівна так вгадала.
– Ах ти, розумнице моя, – похвалив царівну казкар. – Бач, я, старий, бувалий в бувальцях, а про те й не подумав. А тепер… Будьте щасливі та здорові. Згадуйте нас інколи. Ну… Закривайте очі. Хто не закриє, то так і залишиться чи тут, чи, ще гірше, де-небудь посеред моря.
Молодята взялися за руки і закрили очі.
– Крібле, крабле, бумц, – сказав майже чарівник, і вони зникли з-перед його очей.
– Все, – втомлено сказав казкар до своєї царівни, – тепер можемо повертатися додому. Ми допомогли двом закоханим.
– Нехай їм таланить, – мрійливо відгукнулася дівчина.
– Нехай таланить, – тихо промовив казкар.
Настуня та Іванко відчули раптом струмінь холодного морозяного повітря і твердий грунт під ногами. Вони розплющили очі.
– Ми в своєму селі, – вигукнула Настуня і заледве не розплакалася від щастя.
– Так. Я своє село впізнаю із заплющеними очима, – тихо сказав Іванко.
Була ніч. Село було засипане снігами.
– Дивися, дивися, он наше озеро, тільки воно замерзло, – як дитина, не переставала тішитися Настуня.
– Так. З цього місця ми з тобою починали свій незвичайний політ, щоб знову сюди повернутися. Слухай, слухай, коляда.
По селу то тут, то там озивалися колядники. Вочевидь, находившись по селу та наколядувавшись досхочу, колядники поверталися тепер додому і все ще не хотіли розлучатися з колядою.
– Та це мабуть Різдво, – захоплено вигукнула Настуня.
– Мабуть, – тихо відповів хлопець. – Бачиш, саме на кутю попали.
Говорив чомусь тихо, наче боявся когось розбудити.
– Куди ми тепер? – сумно і якось розгублено спитала Настуня.
– Як куди? На кутю до моєї матері.
– А я?
– І ти також. Аякже! Ти ж тепер моя наречена.
– Мені страшно.
– От тобі маєш! Страшно! А як летіла через моря-океани, то не страшно було? Чого тобі боятися? Мати прийме нас з радістю, от побачиш. Ще й як зрадіє. А що плакати буде, то це від радості.