– Чому не злетіти? Мрії криничних журавлів теж інколи збуваються, браття, киньмо йому по пір’їні – та й нехай летить з нами, бо в того кринич- журавля душа птаха.
Кинули журавлі по пір’їні, одягнувся в пір’я криничний журавель та й тів. Закурликав він радісно, прощаючись з рідною криницею. А побачивші Остапа, котрого мучило безсоння, криничний журавель прощально махнув крилом, бо вже знав того старого чоловіка не один десяток років.
А вранці, коли довколишні мешканці спішили до криниці по воду, всі дуже здивовані: не було їхнього криничного журавля.
– Зник…
– Хтось вкрав.
Кожен висловлював свій здогад. А дід Остап, котрого мучило безсоння і Б ночах не спав, тихо сказав:
– У вирій полетів наш журавель. От що я вам скажу.
– Таке, діду, скажете. У вирій! Як це криничний журавель міг би полетіти у Б
– А так і полетів. Як усі нормальні журавлі. А ви ж як думали? Знявся летів. Ще мене побачив і крилом мені махнув. Прощай, мовляв, діду Остад згадуй лихом. Ми з ним друзі були.

Ясна річ, дідові ніхто не повірив. Той дід трохи казкарем був, казки всякі дітям виплітав. От і подумали, що це чергова дідова казка-виплітка. Що б не подумали, а журавля таки не було.
– Треба негайно йти до майстра – замовляти нового журавля. Бо як же буде криниця без журавля?
– А може наш ще повернеться.
– Ага, повернеться. Тільки чекати його треба… Аж до весни.
– Ви що, і справді повірили в дідову казку, що наш журавель у вирій полетів?
– Але ж його нема.
– То й що, що нема? Якісь бешкетники пожартували собі – та й по всьому.
– Як би там не було, а журавель біля криниці мусить бути. Бо що то за криниця без журавля? Та й як води дістати? От морока!
І незабаром біля криниці з’явився новий журавель, котрий так самісінько сумно дивився в небо і мріяв злетіти. Та люди не забули про колишнього журавля. Вони вряди-годи згадували його. Згадували і дивувалися: куди це він міг так безслідно зникнути? Дехто вже починав навіть вірити дідові Остапові, тому ви- плітальнику казок, що їхній криничний журавель і справді полетів у вирій.
– Якщо так, тоді він весною повернеться.
– А може й не повернутися. Скільки тих журавлів гине у дорозі.
– Наш не загине. Бо він журавель незвичайний. Таких доля береже.
– А якщо й загине, то сам винен, – Сказала сердита баба ївга, що все життя на когось сердилася. На дітей, що бавилися і галасували, на курей, що порпалися в смітті, на котів за їхні нічні концерти, а тепер-от на їхнього криничного журавля, що так несподівано взяв та й полетів у вирій.
– А може не полетів. Хіба можна вірити дідові Остапу, тому виплітальникові казок?
– Аби тільки не загинув у дорозі, як це часом буває. Шкода було б.
– От я й кажу: загине – сам винен, – Ніяк не могла заспокоїтися баба ївга. – Не треба було летіти. Видумав. Ти на службі – то служи людям: стій біля криниці і діставай воду. А то – у вирій! Дитячі вигадки.
Нікому не хотілося, щоб баба ївга ображала криничного журавля, і всі негайно стали за нього заступатися.
– А що, коли у нього душа птаха була?
– А що, коли у нього мрія така була – злетіти у небо, у вирій полетіти?
– Теж мені придумали: мрія у криничного журавля. Все це дурниці, виплітки діда Остапа, – Не здавалася баба ївга.
Суперечки тривали, а біля їхньої криниці діставав воду новий криничний журавель. Він був гарний, міцний, люди ним були задоволені, та колишнього журавля їм все ж було жаль. Може тому, що у нього була душа птаха.
Дід Остап розказував дітям свої казки про криничного журавля, і дорослі врешті-решт починали в них вірити. А діти наперебій питали:
– А весною наш журавель повернеться?
– А що він робитиме? Де ми для нього криницю візьмемо?
– Другу криницю викопаємо, – заспокоював дітей дід Остап. І всі вірил; їхній журавель неодмінно повернеться з вирію. Вірили і чекали. А весна все не приходила. Заглядали в календар, вичисляли прихід весни, видивлялис сніг: чи не тане часом? Але за календарем була ще зима, сніг не танув.
Журавлі спинилися на перепочинок. Тут всі стали дивитися на кринич журавля. Бо він був, ніби схожий на них, а ніби й не такий. Був якийсь замрія не шукав собі ні пари, ні поживи. Все дивився на світ закоханими очима і 6, мабуть те, чого не бачили інші. Журавлі спитали про те у вожака, і він сказа:
– Так, він не схожий на нас, бо це криничний журавель, та у нього душа іг
– А чому він з нами полетів, якщо він криничний?
– Бо він любить світ, любить небо, простір, бо, як я вже сказав, у нього : птаха.
– То це казка? – Спитав наймолодший журавлик, котрий не доріс ще до де лого журавля і все ще любив казки.
– Так. Якщо хочеш, то нехай це буде казка, – задумливо сказав журавл вожак.
– Але кожна казка має добрий кінець. То й ця казка закінчиться щасливе
– Будемо надіятися. Але хто зна… Якщо чесно, то я вже пошкодував, ще його з собою. Все-таки він журавель криничний. Та що вже тепер шкодх:- Дуже він рвався в небо. А я хотів, щоб він був щасливий.
– І він щасливий?
– Так. Він злетів, він з висоти бачив землю, розгортав крилами небесну с І це було щастя. На превеликий жаль, ми не завжди цінуємо те, що маємо, цінує. Але я тепер думаю: а далі що? Що з ним буде далі?
– А що далі? Незабаром весна, повернемося додому, і криничний жура:- нами повернеться.
– Ти ще дуже молодий і недосвідчений. Ти ще не знаєш, що таке журавлин
– А що таке журавлина доля?
– Це, журавлику, рідне гніздо, журавлята. А в криничного журавля тогс і не буде.
– А чому не буде?
Нічого не відповів вожак. Розвів крилами і відійшов.
Запахло весною. Захвилювалися журавлі. І як вони знали у тих далеких що вдома у них уже весна? Декотрі приспішували вожака:
– Пора вже летіти.
– Я сам знаю, коли пора. Я вислав посланця. Тепер чекаю, доки він поверг
– А як не повернеться? А як загине? Буває ж таке.
– Буває. Та йому ще не час повернутися. Ще почекаємо.
І нарешті посланець повернувся. Ту новину клекотали, співали, танцюв^ Україні весна. Можна повертатися. Всі вже були готові, хоч сьогодні в пс вожак нетерплячих заспокоював. Він знав, який це далекий і небезпечний г Та й інші те знали – летіли ж з ним сюди. Та в декого голови були гарячі, зах передчуттям весни, то може й забули. Підійшов вожак і до криничного жур
– Летиш з нами? – спитав.
– А як би я міг не Чи ти гадаєш, що я не сумую за рідною землею, за своєю криницею?
Зітхнув вожак та . ніч эго не сказав на ті слова, а сам подумав:
– Чи сумує за тебе ю твоя криниця, як ти сумуєш за нею? Хто зна… там вже, певно, новий криничний журавель дістає людям воду. Аби ж то у цій казці і справді був добрий кінець. Якби ж то…
Переліт довгий і виснажливий. Зате ж радість яка! Вони повертаються додому! Щось непокоїть криничного журавля, але він ще не розбере, що саме. Та щось гризе його журавлину душу.
А якось на світанку трем пройшов по журавлиній зграї: рідні краї! Заклекотали журавлі голосніше: вже недовго їм летіти. Вже вони будуть вдома.
«Це ж і моя криниця вже близько, – подумав криничний журавель. І щось защеміло, запекло. – А як же ж там люди воду беруть, коли мене немає?»
І нарешті рідне село. А ось і рідна криниця. Приземлився журавель. І що ж він побачив? З його криниці діставав воду новий і дужий криничний журавель. Ледве не розірвалося його журавлине серце. Що ж тепер? А він же збирався розказати людям про нові побачені ним світи. Сумно стояв він на одній нозі і дивився на свою криницю. Журавля побачили діти. Що вже радості було. Вони бігли по селу і кричали:
– Журавель повернувся!
– Наш криничний журавель повернувся!
– Діду! Діду!
– Чого ви кричите? Чого галасуєте? Не дадуть старому чоловікові відпочити. Всі казки мені порозполохували. Як я їх тепер до купи позбираю?
– Діду, наш криничний журавель повернувся.
– Повернувся, кажете?
– Повернувся.
– А ви нічого не наплутали?
– Та не наплутали, діду.
– І де ж він?
– Та там, біля криниці стоїть. Сумний такий.
– Ще б не сумний. Піду, заспокою бідолаху. Примандрував-таки додому. Це добре. Значить, любить рідні краї. Але що ж йому тепер робити? Треба щось думати. Не пропадати ж криничному журавлю з душею птаха. Не що, як доведеться другу криницю копати. Та чи пристане на те село? Друга криниця – це затратно дуже. Але село погодиться. Мусить погодитися. Бо як інакше?
Село і справді погодилося, і незабаром неподалік першої криниці з’явилася ще одна, нова криниця з чистою холодною водою. Мандрівний криничний журавель був на своєму місці. Він діставав людям воду, і всі казали, що, хто нап’ється тієї води, той стає розумним і здоровим. І всі вчителі дивувалися, звідки у тих дітей такі глибокі знання про заморські краї. Вчителі дивувалися, а старий казкар запевняв, що все це від криничного журавля. А головне, що люди казкареві вірили.