Ті слова на лихо парубкові почула чарівниця Пріська. Жила вона під лісом, на краю села, зла людям не робила, на травах зналася, часом комусь і помагала, зілля якого давши, та все ж люди її не любили і боялися. А тому і доньку її, вродливу Настуню, до гурту не дуже охоче приймали. Образливо було дівчині, бо вона, окрім того, що гарна була, ще й вдачу мала добру. Однак дівчата і хлопці позаочі прозивали її відьминою дочкою. А ще на лихо собі полюбила Настуня Івана, чорнявого, вдовиного сина, гарного, як сонце. Світ він їй зав’язав. Окрім нього, нікого й більше не бачила. Не хотіла матері нічого казати.

Хотіла, щоб без чарів хлопець вирізнив її з-поміж інших дівчат і полюбив. Та з часом зрозуміла дівчина, що на таке сподіватися даремно. Не полюбить він її. Бо хто вона для нього? Відьмина дочка! От і вирішила дівчина до матері звернутися, аби дала якогось приворотного зілля, щоб таки Іванко її був. Прийшла якось з вулиці та й розплакалася.
– Чого тобі, донечко? Чого тобі, ягідко моя? – наполохалася Пріська, що дуже любила свою одиначку.
– Ой, матінко, тяжко мені, ой, матінко, важко мені.
– Хто скривдив тебе, моя пташко? Ти тільки скажи.
– Ніхто мене, мамо, не скривдив, а вразила моє серце краса парубоча. І не можу я його забути, і не можу я, моя матінко, з ним бути. Допоможи мені, бо загину.
– Хто ж він такий, моя квіточко? Бо ні один хлопець на світі не вартує твоєї сльози, не те, що твоєї любові.
– Це чорнявий Іванко, вдовин син, високий та гарний, що кращого за нього і на світі нема.
– Ага! Знаю я того зухвальця. Чула якось я, як він нахвалявся, що не виросло ще таке зілля, котрим би можна його зчарувати. А ще казав, що не вірить він ні в чари, ні в чарівниць. От ми й побачимо.
– Мамо, я чую злість в твоєму голосі. Що я наробила! Я ж думала, мамо, що ти мені допоможеш, а ти, чує моє серце, хочеш мого милого зі світу звести.
– Не зведу я його зі світу, не бійся. А перекину я його на… Білого лебедя. Нехай собі у вирій летить. А поки він з вирію повернеться, то ти й заміж вийдеш. Та не за такого шарпака, як Іван вдовиченко, а за господарського сина.
Дівчина так і впала навколішки, до матері руки простягаючи, та й заголосила:
– Ой, матінко, ой, голубонько! Не губи ти мого милого чорнобривого, бо не будеш ти мати тоді своєї доньки. Як полетить мій Іванко білим лебедем у вирій, то я за ним полечу сивою зозулею.
– Не полетиш. Бо ти чарів не знаєш. Скільки раз я тобі казала: «Вчися, донько». Так ти ж не хотіла материну науку переймати. Ото й добре, що не навчилася. От бачиш, як воно виходить.
– Ой, лихо моє! Що ж я наробила! Я й справді відьмина дочка. Даремно й ображалася, коли мене дівчата і хлопці так називали.
– Та яка ж ти відьмина дочка, коли ти на зіллях не знаєшся і чарувати не вмієш? Хоч би ворожити навчилася. А ти й того не хочеш.
– Не хочу, бо то гріх великий.
– Ого, яких ти слів набралася. То либонь правда, що люди кажуть, ніби ти з дівчатами і до церкви ходила.
– Ходила і ще піду. І охрещуся.
– Цить мені! Ото я й бачу, що небавом не буду я мати дочки. А того Івана, вдовиного сина, я таки на лебедя оберну. Я таки вас розлучу. Не бути тобі з ним.
– За що ж його на лебедя? Він же ж мене не скривдив. Він не причинив мені ніякого зла.
– Я хочу, щоб він не баламутив твою дурну голову.
– Він і не баламутить. Це я сама, у нього не питаючи, полюбила його.
– Минеться. Все минеться, коли він у вирій полетить.
– Тоді, я сказала вже, полечу слідом за ним сивою зозулею і я.
– Ха-ха-ха! Не полетиш. Бо хто тебе на зозулю оберне, коли ти чарувати не вмієш? А довкруг чарівниць, окрім мене, більше нема.
– Мій жаль допоможе мені. Мій жаль оберне мене на сиву зозулю, і я полечх за своїм милим слідом.
Не повірила мати своїй доньці. Нехай собі каже, що хоче. Вона вірила тільк в силу своїх чарів. Збирала зілля, збирала лебедине пір’я, чарувала. А як настал, осінь, то село здивувалося: у них на маленькому озерці з’явився білий лебідь. Т. не звичаний лебідь, а такий красень, що ніхто ще такого не бачив. Хоч малю його.
– Звідки він взявся? У нас ніколи не було лебедів.
– І без пари.
– Та пара знайдеться.
– Якби ж то поміж лебедями, то знайшлася б. А тут де він її шукатиме?
Гомоніли отак між собою люди, а білий лебідь плавав собі. Плавав та ячав, : так сумно, наче боліло йому щось.
– Це ж їм скоро вже у вирій летіти.
– Кажуть, що часом лебеді не відлітають.
– Буває, що й не відлітають. Але наше озерце таке маленьке, вода в ньому мерзне. Що він тоді робитиме? Пропаде. Мусить летіти.
– А ви бачили, які в нього сумні очі?
– А з чого б йому веселитися? Летіти треба, а дорога не легка.
– І пари не має.
– А ви чули? Іван пропав.
– Який Іван?
– Та син вдови Ганни.
– Як це пропав?
– Отак. Пропав – і все. Мати вже так плаче, так побивається. Один син.
– Куди ж він міг пропасти? Щось у нас не чутно, щоб люди пропадали.