Але дівчинка нічого не хотіла казати, тільки плакала. Нарешті вона крізь с: зи сказала:
– Я загубила.
– Що ти загубила?
– Ляльку.
– Яку ляльку?
– А таку… Таку найкращу. Вона ходила, говорила і співала.
– А хіба у тебе була така лялька?
– Була.
– А по-моєму, у тебе такої ляльки не було.
– Була. Я знаю, що була. Вона мені приснилася. А потім… Потім, коли я г кинулася, її вже не було. Я, певно, її загубила.
Бабуся посміхнулася.
– Моя хороша, то це ж був сон. Чого ж ти плачеш?
– Бо я загубила свій сон.
Бабуся взяла Оксанку на руки і довго пояснювала дівчинці, що сон ніяі можна загубити. Бо все, що сниться, минається, коли людина просинається.
– А лялька така гарна була, – все ще шкодувала дівчинка.
– Ну… Не плач. Підемо з мамою до магазину, де продаються ляльки, і мож зустрінеш там ту ляльку, що тобі приснилася. І тоді ми її купимо.
– І вона буде у нас жити? Буде ходити, говорити й співати?
– Ну, Оксаночко, я не знаю. Може такої ляльки ще зовсім нема. Її може пре ще не придумали.
– Придумали, придумали, бабусю. Вона є. Я її тримала на руках.
– Але ж це був сон.
– То й що, що сон? Але ж лялька була. Я тримала її на руках.
Бабуся скрушно похитала головою: ну як ти їй поясниш?
«Ну… Нічого. Забудеться».
Але дівчинка не забула. Вона без всяких вередувань, як це часто бувало, уве скоренько лягла спати, а здивованій бабусі, що вкладала її у ліжечко, дівчинка зала:
– Я скоренько постараюся заснути. А може та лялька знову мені приснит Може ж таке бути?
– Добре, добре. Нехай тобі присниться твоя лялька. Тільки вранці, будь ласка, не плач. Пам’ятай, що це сон, а сон зникає, коли людина прокидається.
– А може лялька не зникне? Раптом не зникне?
– Такого не буває. Спи.
Вранці Оксанка вже не плакала, але розказала бабусі, що до неї вночі знову приходила та гарна лялька. Дівчинка захоплено розказувала, що вона тримала ту ляльку на руках і вони обидві співали «Жили у бабусі».
Цей сон повторювався з ночі в ніч. Дівчинка перестала пустувати, навіть мультики, здавалося, вже більше її не захоплювали. Вона з нетерпінням чекала, коли вже нарешті її покладуть спати. І казок на ніч не треба було їй читати, як це було раніше. Бабуся не на жарт стривожилася. Своїй доньці, Оксаниній мамі, вона казала:
– З тим треба щось робити. Це не спроста.
Та донька була ще молода і не бачила в тому нічого особливого.
– Ви, мамо, завжди все перебільшуєте. Ну, яка в тому дивина, що дитині приснилася лялька?
– Але ж сон цей повторюється.
– То й що? Не бачу причини для хвилювань.
– Але ж дитина змінилася.
– То й що? Вам зле, що Оксанка не пустує? Просто вона подорослішала і порозумнішала.
Та бабуся скрушно хитала головою і таки вирішила порадитися з лікарем. Довго вона розпитувала, вибирала того лікаря, наче прицінювалась, щоб його купити. І нарешті вибрала. То був старий статечний професор, що пішов уже на пенсію, та люди його пам’ятали і зверталися до нього в особливо складних ситуаціях. Люди казали про нього, що він не тільки лікар, а ще трохи знахар і навіть трохи чарівник. Бабуся Ліда в таке не вірила. Вона зустрілася з тим лікарем і переконалася, що це людина дійсно незвичайна, що він більше знає, ніж говорить. Вони довго і в деталях про все говорили, а потім він захотів подивитися дівчинку. Поспілкувавшись з Оксанкою, професор сказав:
– Я розумію вашу тривогу. І мене це теж стривожило не на жарт.
– Я своїй доньці не можу того пояснити. Вона мене не розуміє.
– Не дивуйтеся. Вони, молоді, по-іншому дивляться на світ. їм і до голови не приходить, що інколи все буває значно складніше, ніж здається. От і в нашому випадку. Здавалося б сон. Дівчинці сниться лялька. Ну що тут такого? Але мене, як і вас, щось бентежить.
– А що ж це може бути?
– Ще не знаю. Випадок незвичайний. Боюся щось казати, але мене це не покоїть. Казки – це прекрасно. Проти казок ніхто нічого не може заперечити. Але бувають випадки, в таке мало хто вірить, коли казки реально вплітаються в життя наших дітей, і тоді це стає… Як вам сказати?.. Не зовсім безпечно. Я не хочу вас лякати, але така казка може якось… Не дуже добре вплинути на дитину.
– Дівчинка дуже змінилася. Вона перестала пустувати, дивитися мультик; вона дуже любила. Так і чекає, коли я вже її спати покладу.
– От-от… Ми мусимо зробити так… Ви покладете дитину спати, вийде потім непомітно повернетеся до кімнати і будете пильнувати. Тоді все і пр ниться. Візьмете з собою маленький світильничок. Як найменше світла. Але. ви бачили, що робиться біля ліжечка дитини.
– Аж страшно.
– Ні, боятися не треба. Ми, люди, розумні і дужі. Нас не так легко подо.’ Просто ми мусимо знати, що відбувається.
Так і зробила бабуся Ліда. Поклала Оксанку спати, вийшла, почекала, док вчинка засне, і повернулася з маленьким ліхтариком. Вона довго сиділа, аж почав склеплювати їй повіки.
«Нічого собі сторож, – подумала. – Треба ж пильнувати. Якщо я нічого пі рілого не побачу, значить, це був звичайний дитячий сон. А я просто від ста{ втратила рештки здорового глузду».
Годинник у вітальні відбив 12-ту годину. І раптом щось зашурхотіло, заш< тіло – і з підвіконня зіскочила… Лялька! Наче малесенька дівчинка.
«Північ, – подумки зафіксувала бабуся. – Це ж які сили поночі ходять?»
– Опля! – пропищала лялька, зіскакуючи з підвіконня.
– Оксано, прокидайся. Я прийшла.
– Ммм! Спати хочу.
– Ах ти ж, соня. Ану вставай.
І вже хотіла поторсати дівчинку за плече. Отут бабуся і вхопила ляльку з ченя. Ручка була холодна. Ну зовсім-зовсім холодна. Наче з криги.