Весілля було у розпалі. Молода була така гарна, яких насправді не буває. Е танцювала зі своїм молодим, і обоє були щасливі. Кирило довго стояв відда- стежив за ними. Чомусь його ніхто не помічав. Танець закінчився і Кирилс дійшов до молодої. Вона нарешті його побачила і зблідла, не прибираючи з посмішки.
– Я вітаю тебе, Ярино. А ось і подарунок.
Взяла перстень і зашарілася.
– Чарівний?
– Так, чарівний. Такий, якого ти хотіла. Переконаєшся з роками.
– Пробач, Кириле. Вже так якось вийшло…
Та й і пішов.
Був вечір. Кирило сів з флоярою в садку та й заграв, як грав колись. Зорі сипали на небо його послухати. За яблунею у темряві притаїлася Маруся. В йшла на тихий голос флояри і знайшла Кирила. Її вело серце. Вона мовчки сто і слухала. З темряви до Кирила підійшов дідусь. Кирило посунувся, даючи ста: му місце на лавчині. Той сів. А коли замовкла флояра, тихо сказав:
– Я – казкар.
– То чому ж ти, казкарю, порушив правила казки? У казки має бути добр кінець. А ти що зробив?
– Все правильно. І для всіх у тій казці добрий кінець. Для всіх, окрім тебе.
– А чому ж так? За що мені таке? В чому я провинився?
– Ні в чому ти не провинився. Просто ти, хлопче, випадково потрапив у чу казку. Це казка, так би мовити, з чужого плеча. Казку, як одяг, треба міряти, ук дати для кожного. А ця казка складалася не для тебе. Казка з чужого плеча тоб прийшлася.
– А хіба ж це справедливо? Я ж стільки зусиль доклав, щоб все добре закін лося.
– Несправедливо. Це правда. В казці, як і в житті, не все і не завжди бу: справедливо.
– Тоді, дідусю… Або ти поганий казкар, або казка твоя нікуди не годиться
– Не сумуй, хлопче. Я придумаю для тебе іншу казку. Це буде твоя казк щасливим кінцем. А якщо подумати, то й та казка, казка з чужого плеча, дос закінчилася. Ти живий і здоровий повернувся додому. Твоя мати жива і здоре Ти подолав зло, зробив багато добра, і це має гріти твою душу. А що дівчина?, ж, таке буває і в житті, і інколи в казках. Особливо, коли та казка з чужого пле У твоїй казці все буде по-іншому. А зараз… Заграй ще. Нехай я послухаю. Я те – цій казці чимало потрудився.
І Кирило заграв. У тій мелодії було все, що він пережив, і що йому ще судил пережити.
НІЧНІ ПРИГОДИ
Оксанці вже п’ять років. А дівчинка й досі не знає, чи це багато, чи мало. Інколи їй кажуть:
– Ти вже така велика. Тобі вже аж п’ять років, а ти ще й досі не розумієш, що за собою треба прибирати.
То виходить, що дівчинка вже велика. Але коли Оксанка хоче довше дивитися телевізор, тоді їй кажуть:
– Тобі щойно п’ять років. Дітям вже пора спати.
От і виходить, що вона ще маленька. Оксанка спитала про те у бабусі, але бабуся на те тільки посміхнулася і погладила дівчинку по голові. А мама на роботі, у неї не спитаєш. А з роботи прибіжить – часу не має: пере, шиє, щось пише. От і нема кому Оксанці пояснити, чи вона вже велика, чи ще маленька.
А сьогодні неділя. Можна довше поспати. І мама на роботу не піде. У неї вихідний. Потім вони з мамою підуть в парк, і Оксанка у мами про все розпитає. Та Оксанці і сьогодні не повезло: надворі йшов дощ.
«І чого той дощ іде в неділю? – думала дівчинка. – Йшов би собі у будні дні, а то…»
Та дощ собі йшов. Йому було байдуже до Оксанчиних проблем. Звичайно, можна подивитися телевізор, може там мультики будуть. А ще можна поспілкуватися з комп’ютером. Дівчинка з ним дружить. Але то все не те. Краще було б піти з мамою. Та дощ не вщухав.
Тут саме до кімнати увійшла мама.
– Ти нудьгуєш? – запитала.
– Та… Дощ…
– То може казку почитаємо?
– Про чарівників?
– Ну… Є там і чарівники.
– О, почитаємо.
І вони читали довгу-предовгу казку. А потім Оксанка спитала:
– Мамо, а чому в казках діти завжди такі розумні, а насправді так не буває?
– Чому не буває? От, скажімо, ти у нас розумна дівчинка, от тільки трохи неслухняна.
– Ну, це я тільки трохи неслухняна. У казках теж є неслухняні діти, але вони потім виправляються і стають слухняними. От і я також стану слухняною. Тільки ще трошки підросту.
Мама посміхнулася, і вони вирішили прочитати ще одну довгу-предовгу казку.
Наступного ранку бабуся, пораючись на кухні, почула, як плаче її люба он Оксанка.
«Що таке? – занепокоїлася бабуся. – Я ж недавно заглядала – то вона ще сп Чи щось налякало дитину? Чи, крий Боже, захворіла?»
І бабуся кинулася до кімнати.
– Що з тобою, Оксаночко? Може, болить щось?
Але дівчинка плакала і нічого не казала.
– Що тебе налякало? Чи може тобі щось страшне приснилося? Ну скажи у моя пташко.