Не буду описувати вже відому подорож кота Принца. Скажу лише, що щасливо добрався він до свого господаря Степана і застав його живим та здоровим. І зозулястий півень зустрів його вітальним «кукуріку». Цього разу Степан з радістю прийняв подарунок чарівника Гуля обрус-самоскладень, і вони з котом досита наїлися всяких смаколиків. І зозулястому півневі щось перепало.

          – Ото удружив мені твій чарівник. Шкода тільки, що я не можу йому подякувати.

          – Може й будеш мати таку нагоду.

          – Цебто?

          – Може трапитися й таке, що чарівник сам до тебе в гості завітає.

          – Хіба таке може бути?

          – Може. Він би дуже хотів з тобою зустрітися. Дуже ти йому до душі припав тим, що не захотів крадений перстень прийняти.

І тільки тепер Принц розказав, чого хотів би Гуль від Степана. Той спершу довго сміявся, а потім спохмурнів.

          – Може ти йому не розказав, що я – простий собі сільський дядько, вмію сяк-так читати і писати.

          – Все це я йому розказував. Гуль сказав, що для нього головне – щоб ти добрим господарем був.

          – Господар. Але ж не король.

          – Гуль каже, що там на острові просто так звикли – свого господаря королем називати. То нехай собі називають. Що тобі? Ти собі господарюй, всьому лад давай, роби так, щоб людям добре жилося.

          – Не можу я. І ти це знаєш. Я з діда-прадіда селянин. Який з мене король? Справжній чи несправжній… Що це за дитячі забавки?

          А коли споночіло, на Степановому подвір’ї з’явився чарівник Гуль.

          – Ну як, Принце? Що твій господар?

          – Та не хоче він.

          – Таки не хоче? А ти все йому як слід пояснив?

          – Пояснив. Не хоче.

          – Ну, тоді доведеться… Перенесемо ми його сонного просто в королівську опочивальню. А вранці розберемося.

          – Ой-ой-ой! Та вранці, коли він зрозуміє, у чому справа… Він все ваше королівство рознесе в друзки. Я нікому не позаздрю, не кажучи вже про себе.

          – То він у тебе такий серйозний?

          – Дуже серйозний.

          – І не можна його якось урезонити?

          – Не можна. Він не любить, коли з ним хитрістю чи силою. Тоді він шаленіє.

          – Однак треба. Іншої ради нема. Ризикнемо.

          – Як знаєте, пане. Не кажіть тільки, що я вас не попереджав. Та ще про зозулястого півня не забудьте. Його теж треба взяти.

          – Візьмемо й півня, якщо треба. Хоча там і своїх півнів доволі. Тримайся біля мене, Принце, бо тут залишишся. А хто ж тоді буде за головного придворного кота?

 

          Вранці, ще сонце не вмилося, Степан, що звик зарання вставати, розплющив очі.

          – Що за мана?

Знову заплющив. А коли ще раз розплющив, то брутально вилаявся, хоч і не мав такої звички. Він лежав у чужій розкішній кімнаті, з килимами і картинами. Він лежав на ліжку з балдахіном, з позолоченими бильцями, на розкішних пуховиках.

          – Що за халепа? – промимрив. – Наче ж не пив учора.

Тут до кімнати увійшли двоє.

          – Що накажете, ваша величносте?

          – Яка величносте? Тут якесь непорозуміння. Я – дядько Степан. Втямили?

          – Втямили, ваша величносте дядьку Степане. Що накажете?

          – Чи ви, хлопці, п’яні? Чи я тверезий?

          – Не зрозуміли. Що накажете, ваше величносте дядьку Степане?

          – Йдіть до лихої матері, – розсердився ошелешений Степан.

Слуги зникли. А по недовгім часі один з них обережно просунув голову і запитав:

          – Ваша величносте дядьку Степане, а де живе та лиха мати, до котрої нам треба іти?

          – Та ідіть ви до біса, – гукнув сердито Степан.

          – А той біс де живе? – питав розгублений і настирливий слуга.

          – Божевільня якась, – гукнув Степан і пожбурив у двері капцем. Двері зачинилися. Тут Степан почув голос свого зозулястого півня. О, цей голос Степан би на краю світу впізнав.

          – Слава Богу! Мій зозулястий півень на місці.

Відлягло. – І все-таки що за мана?.. Однак треба вставати. Не буду ж я цілий день вилежуватися на пуховиках. Не для того ж мене сюди… прислано. Ні, перенесено. Як сліпе кошеня. Тьху!

Кинув очима по кімнаті. Його одягу ніде не було.

          – Доведеться одягати чужі лахмани. Ще тільки того мені бракувало. Та що робити? Не буду ж я ходити голим.

Приміряв королівський одяг.

          – Гмм! Якраз по мені. І, мушу сказати, добротний і гарний. Доведеться носити. Тим паче, що нічого другого нема.

Щойно одягнувся, як в опочивальню увійшла жінка з вигляду схожа на кухарку.

          – Вибачайте, ваша величносте дядьку Степане. Слуг ви послали до лихої матері, і до якогось біса, то вони пішли їх шукати, а я от… Тут якийсь зозулястий півень приблудився. То чи не накажете зварити його на обід?

          – З того півня і пір’їнка не має впасти. Це королівський півень.

          – Як накажете.

          Кухарка вийшла, а до кімнати увійшов Принц. Степан заледве його впізнав. Причесаний, причепурений, з золотими кільцями на лапах, з пишною кокардою на шиї.

          – Принце, що все це значить?

          – А те, що ви – король на тому острові.

          – Король? Який король? Що ти верзеш?

          – Я вчора тобі розказував. Пам’ятаєш?

          – Та я ж на те згоди не давав.

          – Так вийшло. Без згоди. Король з примусу.

          – А ти чого вирядився? Що це значить? Ти тут за блазня чи як?

          – Я? Перед вами головний придворний кіт вашої величності.

          – Ах, так! Якщо я вже король, то ти будеш перший, кого я накажу стратити. І чому я тоді тебе не втопив? Мав би тепер спокій.

          – Отак завжди. Стараєшся, стараєшся, вибиваєшся з сил, життям своїм ризикуєш – і ніякої вдячності. Ще тебе й лають.

          – Може ти все-таки мені поясниш, що все це має означати? Як я тут опинився?

          – Все дуже просто. Чарівник Гуль сонного тебе переніс в королівську опочивальню.

          – І я не прокинувся?

          – Ну… На те Гуль і чарівник.

          – А ти, ясна річ, йому допомагав.

          – Що я? Я лише кіт. Ні сили, ні розуму.

          – Зате баламутства і шахрайства на десятьох вистачить.

          – Кукуріку, – галасував зозулястий півень, не бачачи свого господаря, якому давно вже час вставати.

          – Чуєш? Твій півень кричить. Покажися йому, бо він своїм криком всіх місцевих півнів переполохає.

          – Нехай знають, що тут є головний королівський півень. Ти краще скажи мені, що я тепер маю робити.

          – Найперше – нам не завадило б поснідати, бо я вже, мишей не ловлячи, таки зголоднів.

          – А хто ж тобі боронить мишей ловити?

          – Та якось не пасує головному придворному коту вашої величності ловити мишей.

          – Ах, ти ж, лоборяку! Це ж коли ти встиг такої пихи набратися?

          – Ти сам винен. Навіщо ти мене Принцом назвав? От і маєш.

          Нагримав на слуг, що принесли йому теплої води для умивання.

          – Я звик вмиватися криничною водою. Не треба мені нести. Сам піду та й вмиюся.

          – Ти, королю, не гримай так на своїх слуг, – урезонював Степана Принц. – Вони ж не знають твоїх звичок. Вони роблять так, як любив попередній король.

          – Відчепися, Принце. Я не король і знати нічого не хочу, що хто робив до мене і що буде робити після мене. Я те море пішки перебреду. А таки повернуся додому.

          – Ну що ти, Степане, верзеш? Як можна море пішки перебрести?

          – А як можна змусити людину робити те, чого вона не хоче?

          Нарешті сіли снідати. Наїдків і напитків було на всі смаки і уподобання.

          – Ти, Принце, так на їжу не налягай, – радив Степан своєму котові.

          – Бо дуже швидко так погрубшаєш, що й бігати не зможеш.

          – Е, господарю, я те знаю. Я не дурень. Від смачної їжі я відмовитися не можу. Надто вже довго я голодував. Але я знаю, що таке спорт. Що добре для людей, те добре й для котів. Я тут вже справжню футбольну команду організував.

– Котячу?

– Котячу. А що? Коти у футболі теж знають толк.

– Коли ж ти встиг?

– Та встиг. Я ж не вилежувався, як дехто, на пуховиках. Коти вночі не сплять, а вирішують свої котячі справи. А часом і людські.

Тим часом до зали увійшов чарівник Гуль із своєю донечкою. Їй було не більше десяти літ. Була гарненька, жвавенька, як всі дівчатка в такому віці. Степан розпогодився. Кіт також.

– А ось і я, – сказав Гуль, подаючи Степану руку. – Відчуваю, що мене вже тут чихвостили на всі заставки.

– Ой, чихвостили – то не те слово. Я готовий був тобі і пику набити, – не дуже люб’язно озвався Степан.

– Що ж… Маєш таку нагоду.

– Передумав. Не при дитині ж.

– Я й не сказав. Це – донька моя, Софійка. З моїх чарів вона найбільше користає. То те їй треба, то інше.

Та Софійка дорослих не слухала. Вся її увага була біля кота.

          – Котику! Який ти гарненький! А можна я тебе візьму на руки?

          – Звичайно, можна. Мене ще ніхто ніколи не брав на руки.

Спершу він з недовірою дивився на дівчинку, а потім вмостився у неї на руках та й замуркотів.

          – Тато, а він муркоче, – тішилася дівчинка.

          – На те він кіт. Справжнісінький.

          – А тепер, Гулю, давай про справи, – заговорив Степан, насупивши брови.

          – Я мав тебе за доброго чарівника і за добру людину. А тепер переконався, що це не так.

          – Скільки себе пам’ятаю, – спохмурнів Гуль, – я ще нікому зла не заподіяв. Інколи міг покарати злих людей і навіть злих чарівників. То правда. Але само по собі зло в мені ніколи не народжувалося.

          – А як ти поступив зі мною?

          – А якщо подумати… Що поганого я тобі зробив? Жив ти в своїй розвалюсі, що вже може й від вітру розвалилася. Жив у голоді та в холоді. А тепер ти маєш все, що треба людині. Міг би я зробити тебе багатим і нову хату тобі начаклувати. Міг би. Та не захотів. Міг би і тут на острові начаклувати людям безбідне життя. Та чари для неробства – це зле. Це дуже зле. Чарівник повинен тільки допомагати, а не міняти працю на неробство. От і вирішив я…

          – Ти вирішив. А у мене спитав? Не спитав.

          – Пробував питати. Ти пригадуєш, як Принц тобі розказував? Ти не хотів.

          – Я й зараз не хочу. Закинь мене в мою розвалюху – і я й далі буду жити в голоді і в холоді.

          – Ти того хочеш?

          – Так.

          – Добре. Ти прокинешся завтра у себе вдома. Але добре подумай, чи ти того хочеш. Тут ти можеш прислужитися людям. Їм треба господаря. Я не можу начаклувати їм розуму. А вони тут якісь безпорадні. Не знають без господаря, коли орати, коли сіяти, коли жнивувати. Я думав, що тобі таке сподобається: всьому лад давати. Людям допоможеш і сам безбідно у пошані проживеш. Сите життя, ласий шматок – це добре. Але ж хіба у тому щастя? Може й для дурнів це і щастя. Але ж ти не дурень. То прислужися людям своїм розумом. Це ж втіха.

          Тут увійшли ті двоє слуг, що ходили до біса та до лихої матері.

          – Ваше величносте дядьку Степане, не вели нас карати, але ми не знайшли ні того біса, ні лихої матері. Кого не питали – всі з нас сміялися, а толком пояснити ніхто так і не зміг.

          – Добре, хлопці. Сідайте снідати.

          – Як? Та ми…

          – Отут і сідайте. Бачите, скільки всього? Для всіх вистачить ще й зостанеться. Їжте та в поле збирайтеся. І я з вами поїду. Поля ваші оглянути треба. Будемо господарювати.

          – То ти залишаєшся? – спитав втішений Гуль.

          – Залишаюся. Тільки ти не думай, що тобі зі мною буде легко жити. Чого не зможемо ми і не зможе природа, то те мусиш ти.

          – Та хіба ж я що? Як треба, то й треба.