Увійшла покоївка.

          – Чого тобі, Окото? – неприязно спитала Фрута.

          – Принцесу Мілену кличуть до короля.

          – О, почалося. Іди, Окото. Я впораюся без тебе. Скажи, що принцеса зараз буде.

          – Ква! Не піду.

          – Це ж чому?

          – Боюся. Ква!

          – Ти зараз у мене квакнеш останній раз. Збирайся і ходімо.

          У короля сиділа королева і найближчі радники. Всі були розтривожені. Королева розказала їм небувалу, просто таки вражаючу річ: принцесу Мілену підмінили. Вона розказала про свою ранкову зустріч з принцесою – і всі занепокоїлися не на жарт.

          – А може вам, дорога моя, все це здалося? – засумнівався король.

          – Як таке могло здатися? Я заледве з розуму не зійшла. Прийшла без Лусика – це само по собі вражаюче. Всі те знають, як принцеса любить свого котика. Стоїть, в очі мені не дивиться та ще й квакає.

          – Ну це вже цікаво. Як же вона квакає?

          – Отак. По-жаб’ячому. Як справжня жаба. Я не можу того вам показати. І Лусика чомусь назвала Квусиком. А потім я таки змусила її подивитися мені в очі. Вона як глянула  – я заледве не зімліла. Витрішкувата, бульката, справжнісінька тобі жаба. Ні, це не наша дочка, не Мілена, не принцеса.

          – Нісенітниця якась, – обурився король. – Я відклав всі державні справи, відмінив важливі аудієнції, щоб почути, як хтось квакає і які в когось жаб’ячі очі.

          – Але ж йдеться про нашу дочку, про принцесу Мілену.

          – Думаю, що це чийсь не дуже вдалий жарт або витвір чиєїсь фантазії.

          – Ви хочете сказати…

          – Нічого я не хочу сказати. Я тільки знаю, що мене відірвали від державних справ, щоб я вислуховував жіночі теревені.

Королева розридалася. Її кинулися заспокоювати. Зчинилася метушня.

          – Все дуже просто вирішується, – стурбовано сказав найближчий радник короля. – Звеліть покликати її сюди – і ми всі переконаємося, що все це прибачилося нашій розумній королеві, котра так любить свою дочку, що їй ввижаються всякі жахіття. Її материнську любов можна зрозуміти і захоплюватися нею.

Звеліли покликати принцесу, і всі з нетерпінням чекали її приходу.

          Нарешті принцеса увійшла. Всіх вразила її хода, її опущені очі, її неоковирність і незнання етикету. Ні поклонів, ні привітань, як це заведено в присутності такого поважного панства.

«Ні, це не Мілена, – з тим погодилися майже всі. – Схожа на Мілену. Дуже схожа. Але не вона. Ну що це за принцеса? Вона й привітатися як слід не вміє».

          – Привіт, Мілено, – першим озвався король. – Чого ж ти мовчиш? Ти бачиш, яке поважне панство тут зібралося, а ти… Ну скажи нам що-небудь.

          – Ква, – голосно, дуже голосно озвалася Жаблена. І сама злякалася свого голосу. Хтось засміявся, хтось знизав плечима, королева насупила брови.

          – Це дуже мило з твого боку – влаштувати нам таку розвагу. Але ж це не серйозно, погодься.

          – Це не розвага. Я просто не можу… Не можу…

Тай розплакалася.

          – Так. Тут щось незрозуміле, – понуро сказав король. – Хто мені хоч щось може пояснити? Фруто, ти нічого не хочеш нам сказати?

          – Я?.. Ні.

          – Дозвольте, ваша величносте.

У двері увійшов старезний дід. Йому було, мабуть, років поза сто. Всі глянули на старого, і ніхто не знав, звідки він тут взявся. Кремезний, статурний, одягнений по-колишньому, в народний стрій, тримався з гідністю. Поклонився королю, королеві, всім іншим – загальний поклін.

          – Дозвольте, я все вам поясню. Або, як в народі в нас кажуть, розтлумачу.

Запанувала тиша. Фрута пильно дивилася на діда.

          – Що, Фрутелія? Впізнаєш?

          – Я вас не знаю.

          – Знаєш, знаєш, не прикидайся. Я ще діда твого знав. Сильний відьмак був. До глибокої старості. Його донька не хотіла перебирати батькове ремесло. А ти, люба онука, погодилася. І перебрала. Дід тобі за те великий спадок залишив. Так що ти багата. Дуже багата. І не мусила йти в гувернантки. Та тебе корона вабить. З ранніх літ вабила. Хоча до діда тобі далеко. Вправності тобі бракує. Я б сказав, не дуже вміло ти Жаблену на принцесу обернула. Шито білими нитками. І сліпий би побачив, що це не Мілена. Та місце ти собі добре знайшла. Тепле місце. Добре влаштувалася.

          – Накажіть йому вийти. Прийшов якийсь заброда і вчепився до мене, як шевська смола. Ідіть звідси.

          – Чому ж? Нехай розказує, – сказав король.

          – Навіть дуже цікаво його слухати. А скажи-но, старче, чи ти часом не знаєш що сталося з нашою принцесою Міленою?

          – Знаю. Та й ви зараз будете те знати. Я, власне, тому сюди й прийшов. Стара няня Марія мене покликала.

Полегшене зітхання вирвалося з грудей королеви. Жаблена з острахом дивилася на старого, а Фрута не могла встояти на місці. Чи то хотіла втекти, чи кудись заховатися.

          – Вашу принцесу підмінено. Це зробила Фрутелія. Чарівниця з неї така собі, але щось трохи знає. Від діда свого перебрала. Замість вашої принцеси вам підсунули справжнісіньку жабу.

          – Ох!

          – А я ж казала.

          – І що тепер?

          – А тепер все дуже просто. Жаблено, ти зараз така гарна. Чи не хочеш ти подивитися на себе в дзеркало?

Жаблена закрила руками очі.

          – Ні, ні, не хочу.

          – А доведеться, – сказав старий і дістав з торби чимале дзеркало.

          – А ну ж бо, подивися, – красуне, на свою вроду.

          – Ні, ні.

          – Допоможіть мені, – попросив старий. І кілька чоловіків поспішили йому на допомогу. Як Жаблена не викручувалася, та її таки заставили глянути на себе в дзеркало. І тут таки вона стала жабою, звичайною жабою ропухою.

          – От і всі чари, – посміхнувся старий. – Я ж казав, що все дуже просто.

          – Все це добре. Але де ж наша донечка? – зі сльозами спитала королева.

          – Принцеса незабаром прийде. Покоївка Окота приводить її до порядку. Дівчинка багато пережила. Вона сплакана і перелякана. Окота з нянею її заспокоюють, миють, одягають, і вона незабаром прийде.

          – Скажіть, дідусю. А ви чарівник?

          – Ні, любі мої. Я просто старий чоловік, котрий прожив довге життя, багато на світі бачив і трохи щось знаю.

          – Тут розчинилися двері і вбігла Мілена з Лусиком на руках, а за нею йшла няня і садівник Григорій. Тут вже було не до дотримання етикету. Обійми, поцілунки, сльози. Лусика також цілували. Тільки Григорій стояв усміхнений і наче зайвий. І ще Жаблена сиділа, сумна і бридка, сиділа і наче чекала вироку. Та про неї вже всі забули. До Жаблени підійшов Григорій.

          – А ти чого тут сидиш?

          – Та от… чекаю.

          – Нема чого тобі чекати. У людей радість. Їм не до тебе. Маршуй в своє болото і більше на відьомські штучки не попадайся.

І пересадив жабу через поріг.

          Нарешті королева глянула на садівника.

          – А ти, хлопче, що?

          – Я – нічого. Прийшов подивитися на людську радість. А ще я відтепер охоронець принцеси.

          – Мамо, тату, Григорій мені життя врятував. Григорій, Лусик, няня і оцей дідусь.

          – Знаю. Няня розказувала. Ви всі гідні королівської нагороди. Всім видати по мішку золота.

Дід Охрім засміявся.

          – Дякую, ваша величносте. Навіщо мені стільки золота? Я все життя без нього прожив і, дасть Бог, ще проживу, скільки мені належить. Хіба що трохи грошей на тютюн візьму, коли ваша ласка, а ще б мені нову чумарку та доброго коня, щоб я скорше додому добрався.

          – Могли б і в нас зостатися. Жили б у достатку і в ситості.

          – Дякую за ласку, та я вже звик в себе вдома, по-простому, по-колишньому.

          – А ти, Григорію?

          – А я трохи золота взяв би. На весільний подарунок для молодої. Колись же і мені прийде час своє гніздечко вити. А зараз… У моїй хатчині дах протікає, то годилося б його полагодити.

          – А скажи, Григорію, ми тут всі свої., чи нагледів ти вже собі наречену?

Хлопець зашарівся.

          – Та… Поки-що ні. За роботою ніколи мені за нареченими дивитися.

          – Лукавиш, хлопче. І ми колись були молодими. Дещо пам’ятаємо.

Присутні розвеснено посміхалися.

          – А якщо й нагледів, – глянув на Мілену, то вона, як зірка в небі: світить ясно, та живе високо.

Королева від надлишку емоцій ніяк не могла зупинитися.

          – Я тут… Ні з ким, правда, не радилася… Та, думаю, його величність буде не проти. Та й, зрештою, у всіх казках буває… Я знаю, що принцеса давно до тебе схильна. Якщо і ти… Словом, якщо ви згідні, то я об’являю вас нареченими.

Григорій впав навколішки перед королевою, а потім поцілував крайчик плаття принцеси.

          – Та з весіллям доведеться ще почекати, доки підросте наша Мілена.

Що тут почалося! Оплески, радісні вигуки.

          – Дивися, Григорію, мотай на вус, – посміхнувся, король. – Бачиш, як її величнісь королева від мене всю владу перебрала. Затям, і тебе таке чекає.

А королева тим часом продовжувала:

          – Пів королівства, як то буває в казках, ми віддавати переможцю не поспішимо. Прийде час – все королівство переберуть.

          – А няня…

Няня тут-таки впала перед королевою навколішки, не перестаючи плакати.

          – Ваша величність!

Сльози не давали їй говорити.

          – Ну, ну, Маріє. Не треба плакати. Наша казка має щасливий кінець.

          – Не треба мені золота, – сказала няня. – Хіба що купити нову хустку і нову корсетку. Окрім вас, нема у мене нікого. Маю єдине бажання: служити своїй красуні принцесі до кінця своїх днів. І, якщо буде така Божа і ваша ласка, побавити ваших онуків.

          – І правнуків, Маріє.

Оплески і радісні вигуки.

          – А Лусик, Лусик, – нагадала принцеса про свого улюбленця. – Він також заслуговує нагороди. Золота йому не треба, але…

          – Не забула я, дочко, про твого Лусика. Як би могла забути? Я замовлю для нього золотий медальйон, на якому буде викарбувано:

«Королівський придворний кіт Лусик».

І тут сталося таке, чого не сподівалася навіть принцеса, а всі присутні просто ошаліли. Кіт заговорив:

          – Щиро дякую, ваша величносте. Але я кіт, котрий належить тільки принцесі. Тому, коли ваша ласка, накажіть викарбувати: «Лусик – кіт принцеси Мілени».

          – Ох, – вирвалося одночасно з усіх грудей.

          – Розмовляє!

          – Розмовляючий кіт!

          – Справжня казка!

          – А хто б сумнівався?

І тут нарешті встав король.

          – Кожна казка має закінчуватися веселим бенкетом. Як там кажуть? «Щоб по вусах текло», але щоб і в рот таки щось попало.

          Фрута втиснулася сама в себе, намагаючись стати маленькою і непомітною. Затравленим поглядом, як той звір, що потрапив у пастку, вона дивилася на всіх. Найбільше їй хотілося зникнути, розчинитися, щоб ніхто не звертав на неї уваги.

«А може вони про мене забудуть? – думала Фрута. – Мені б тільки якось… Вислизнути звідси».

Та про Фруту не забули. Королева згадала. Та й Григорій час від часу кидав на неї спопеляючі погляди. Ні, він би так просто її звідси не випустив. Подумати тільки! На що наважилася! На життя принцеси! Та за таке… Але тут заговорила королева.

          – Що ж… Нагороди визначені, весілля намітилося, бенкет… Буде і бенкет. Як у всякій добрій казці. Та ще без нагороди зосталася одна особа. Флутелія. Якої нагороди вона вартує?

Запанувала тиша. Тільки чути було хлипання Фрути, що тут-таки впала навколішки перед королевою.

          – Прощення тобі нема. Моє материнське серце не може тебе простити.

Тоді Фрута навколішках доповзла до Мілени. Її косинка впала на ноги принцеси. Дівчина з огидою відкинула косинку ногою.

          – Я не чую тебе і не бачу, Фрутеліє.

Та й відійшла.

          – Стратити, – почулися голоси.

          – Втопити.

          – Спалити, як колись спалювали відьом.

Королева підняла руку.

          – Ні, панове, ні. Ми не будемо долучати смуток до нашого радісного свята. Пропоную замкнути Фрутелію у вежу, а по всьому королівству і за його межами розіслати гінців з такою об’явою: